Еволюція індивідуальності в культурі античності (на матеріалі аттичної трагедії)

Підкреслено, що сама генеза аттичної трагедії повторювала становлення классичної античної культури, в якому головними магістральними напрямками (через специфіку етногенезу еллінів) стають рефлексія над міфом та процес послідовної індивідуації. Нерозвиненність соціальної структури раннього грецького полісу доби колонізації Греції спричиняє те, що функції соціальної регуляції приймають на себе, з одного боку, культові (головним чином, діонісійського характеру) і, з другого, агоністичні практики (всілякі змагання, перш за все, Олімпійські ігри). Саме з них, в процесі подальшої індивідуації та інтелектуалізації античного суспільства, народжується аттична трагедія як модель і механізм давньогрецької культури. 

Виявлено, що з самого початку свого існування аттична трагедія виконує функції социальної регуляції спільноти: зниження рівня агресії (досить значного у пасионарнім суспільстві) через катарсіс; апробація нових моделей поведінки (шляхом колективного обговорення та присудження нагород переможцям) ; підняття престижності занять інтелектуальною діятельністю та творчістю (через агон драматургів та акторів) ; соціальне примирення демократичного поліса з аристократами (через агон хорегів, що виконували хорегію як суспілну літургію) і таке ін.. Через театр, співробітництво в ньому ясраві особистості здобули можливість самореалізації. Тут народжувався незвичний для високоіндивідуалізованої Греції досвід творчої співпраці, тобто нова модель існування та співтворчості. Громадяни інших держав (природно, еллінських) одержали можливість інкорпоруватись в чужих полісах. Навіть жінки в давньогрецькому театрі (зокрема, в Аттіці, де їх становище було найпригнобленішим) одержали змогу вільно висловлюватись (хай лише в межах театрону) на жагучі політичні та онтологічні теми. 

Розвиток драматичної дії (перш за все, розвиток діалогу) сприяв встановленню в античній культурі не тільки навички та традиції слухання, а й еволюції політичної та судової практики Давньої Греції. Спеціально підкреслюється, що саме перенесення в будівлю театру Діоніса народних зборів Афін не тільки удосконалювало культуру античного «парламентаризму», а й значною мірою впливало, завдяки характерній грекам прихильності до естетизації життя, на зміну архитектурного ансамблю афінського Акрополя. 

Аналізуючи поступове складання трагічного театрального дійства, дисертант доходить висновку, що в трагедії адекватною культурі мовою міфа (його персонажів, архетипів, міфологем) були відображені головні проблеми становлення та розвитку поліса як форми існування античної культури і людини, індивідуація як основний магістральний напрямок цього розвитку, перехід типу регуляції від принципів shame-culture до принципів guilt-culture та призведені цим складні колізії взаємовідносин колективного та індивідуального чинників полісної культури. Саме в трагічному театрі шляхом самодемонстрації народу йшов процес рефлексії полісу над самим собою. Звертається увага на те, що на початку V ст. до н. д. в розподілі глядацьких місць вперше була закріплена грецька соціальна стратифікація і особливі привілеї окремих осіб. 

Особлива увага приділяється тому, як через кореляцію публічного наративного характеру культури взагалі з аналогічними ознаками театрального дійства подальший розвиток драматичної дії призводить до удосконалення самого розумового аппарату глядачів, сприяє розповсюдженню нових соціальних, політичних та наукових ідей. Вражаючі темпи процесу трансляції були обумовлені тим, що еволюція трагічного театру проходила в особливій для античної культури сфері – сфері Гри або дозвілля, що носила в Давній Греції «теоретичний», тобто розумово-споглядальний характер. Це в свою чергу спричиняло виключно швидке досягнення трагедією зрілої, розвиненої, врешті-решт, довершеної форми. 

Особливо виділяється значення аттичної трагедії як механізму підтримання еллінської єдності. Трагедія стає загальногрецьким значущим явищем, хоч її становлення та еволюція проходили власне в Афінах. Автори та актори, що розвивали цей вид творчості, походили з самих різних грецьких держав-полісів, в той же час трагедії, що їх було написано в Афінах, ставили по всій Греції (навіть в найвіддаленіших колоніях, як Ольвія або Тіра) у зв’язку з культовими святами в спеціально збудованих театрах. 

Вже в античності трагедія стала найпопулярнішим видовищем, а завдяки соціорегулюючому та розвиваючому громадянський тип особистості значенню, ще й була на дотації держави (при чому в даному разі незалежно від політичної системи – демократії, олигархії або тиранії). Підкреслюється, що факт запозичення у афінян традиції постановки трагедій говорить про те, що проблеми, які в ній висвітлювалися, були не виключно аттичними, а загальногрецькими; і, з іншого боку, мова міфа та архетипів, спосіб психологічної реалізації героїв трагедії – зрозумілими всім еллінам, оскільки вони знаходилися в спільному міфосеміотичному просторі. Аттична трагедія в епоху развиненої класики стала тим культурним механізмом, що дозволяв зберігати еллінську культурну єдність всуперечь центробіжним та сепаратиським тенденціям, і, з іншого боку, сприяв «підтягуванню» до деякого загального рівня полісів, які відстали в темпах культурного осмислення картини світу. 

В розділі також поданий аналіз того, як уявлення про трагічну провину, вибір, відкриття свідомості як трагедії і в той же час як ознаки богорівності людини, що їх розвивав античний театр, сприяли секулярізації культури взагалі, переходу від міфологічного до рефлективно-логичного типу мислення, причому не окремих індивідів, а мас носіїв культурної традиції. В цьому процесі індивідуації значну роль відігравали великі трагедіографи: Есхіл, Софокл і Еврипід – найяскравіші індивідуальності, представники національної культурної еліти. 

Саме їм вдалось зробити змістом трагедії людське життя взагалі, заінтригувати глядача її перипетіями, перетворити в культурний артефакт факт народження індивідуальної свідомості та прийняття рішення окремою людиною. Відкриття свідомості, «просвітлення», що до