Філософія, коло її проблем і роль у суспільстві

в) конкретна матерія – третя матерія. Це субстанція для різних виробів, для наших рук, для наших творінь, творчої діяльності.

Що вище: загальне чи індивідуальне? Це питання Дунс Скот вирішує на користь індивідуального: спочатку існує індивідуальне, а потім загальне. Основою всякого знання є чуттєве пізнання. А чуттєве пізнання може здійснити тільки індивід і тільки конкретної речі. Дунс Скот сенсуаліст. Але він не проголошує розум пасивним, розум перетворює чуттєве знання. Скот дорікає томістам, які відкидали пізнавальні можливості розуму. Номіналізм, емпіризм, сенсуалізм – характерні риси вчення Дунса Скота. Він дає високу оцінку математичним знанням і математичним методам у пізнанні. Пізнання неможливе без математики: всі докази ґрунтуються на математиці. Дунс Скот виступає противником формальних прийомів в тогочасних дискусіях, що спиралися на релігійні догмати.

Найбільш розвинуту форму номіналізму в середньовічній філософії розробив Уільям Оккам (бл. -1285-1349 рр.).

Оккам вважав, що реально існують тільки одиничні субстанції та їх абсолютні властивості. Поза мисленням універсалії (загальні поняття) суть тільки імена, що позначають класи предметів і їхні властивості («терміни першої інтенції») або класи імен («терміни другої інтенції»). Первинне пізнання, за Оккамом, – інтуїтивне, воно включає зовнішні сприйняття і самоспостереження (інтроспекцію). Поняття, які не зводяться до інтуїтивного знання і не піддаються перевірці в досвіді, мають бути виключені з науки: «кількість сутностей не варто збільшувати без необхідності». Цей принцип дістав назву «бритви Оккама» і мав велике значення у боротьбі проти середньовічного реалізму, «теорії прихованих якостей» та ін.

Оккам виступав за поділ сфер філософії і теології: догмати релігії – надрозумні приписи, звернені не до розуму, а до віри і волі. При цьому Оккам віддає перевагу волі перед розумом. Оккам справив великий вплив на подальший розвиток логіки і філософії.

Основні риси середньовічної філософії

I. Теоцентризм. Бог – центральне поняття філософських систем цього періоду. Причому мислиться він як єдиний початок всього сущого. Бог – це абсолютний суб'єкт.

2. Принцип творіння (креаціонізм). Бог є «вседержителем, «творцем неба і землі, видимим же всім і невидимим». Творіння походить з нічого, по слову Господа, відповідно до Його благої волі. Таким чином, світ виявляється розділеним на нетварний (нестворений) і тварний (створений). Перший – це світ самого Господа в його трьох обличчях, де мешкають ангели, архангели і тощо – найближче оточення Господа, туди допускаються святі і безгрішні (вибрані). Тварний світ – земний, природний, людський.

Згідно цьому принципу людина створена за образом і подобою Бога, тобто несе в собі вищий початок.

3. Принцип одкровення. Оскільки все «в руце Божий», плотське пізнання світу дає лише приблизне знання; понятійне, розумне пізнання, повніше розкриваючи істину, не дає її в повному об'ємі. Тільки перед вибраними в рідкісні миті Бог своєю милістю відкриває істину, учить одкровенням своїм.

4. Наука, філософія розглядаються як необхідні, такі види розумової діяльності, що дають людині знання. Проте вони стоять нижче за теологію і повинні бути підпорядковані завданню її пояснення.

5. Принцип теодицеї (виправдання Бога). Бог є благо, добро, любов. Зло, яке існує в світі, йде від порушення волі Господа, бо він не позбавив людини свободи волі. Зло є розплатою людини за гріхи або випробуванням його благочестя.

6. Принцип есхатологічний. Час як зміна, розвиток подій йде до кінця всього земного життя. В кінці відбудеться друге пришестя Христа, і після Страшного Суду вічне життя знайдуть праведники в новому світі. У цій ідеї прихований могутній оптимістичний початок, що зміцнює надію на справедливість, подяку і майбутнє щасливе життя, коли гідна людина буде винагороджена по заслугах.

7. Біблії, як і всьому християнському ученню, а значить, і філософії цього періоду властивий символізм, використання слів-знаків, символів для передачі змісту висловлюваних думок. Символізм давав можливість зашифрувати і передати присвяченим набагато глибший зміст, ніж це представлялося на перший погляд. Звідси виникнення нового методу пізнання, який зберіг своє значення до наших днів.

8. В середні віки складається християнська герменевтика (від гр. герменевтикос – що роз'яснює) – напрям у філософії, основним завданням якого є розробка методології розуміння – спочатку Біблії, літературних пам'ятників, а потім і інших текстів. Для розуміння суб'єкт повинен бути максимально включеним в предмет пізнання, в іншу суб'єктивність.

Філософія епохи Відродження

XIV – поч. XVII ст. в історії Європи прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу (від фр. renaissance – відродження). Цей термін вживається на означення відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Але надто спрощено було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише механічне перенесення на тогочасний ґрунт культурних надбань античності. В цілому філософія Відродження не є якимось повторенням, копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. Нова філософія несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй притаманні певні риси, що не властиві античності.

Одним з джерел філософії Відродження стали середньовічні єресі, які були своєрідною ідеологією опозиційних феодалізмові рухів. Єресі підривали середньовічну церковну догматику, офіційну релігійну ідеологію, розчищали шлях антицерковним ідеям мислителів Відродження. Яскравим прикладом цього можуть бути погляди Я. Гуса та його однодумців. На формування філософії Відродження, безперечно, мали