Філософія, коло її проблем і роль у суспільстві

Нікколо Макіавеллі (1469-1527) у своїй праці «Правитель» обґрунтовував необхідність сильної монархічної влади, абсолютизму. Макіавеллі вважав ідеальним устроєм республіку як виразника народного суверенітету. Проте розумів, що в тих умовах лише сильна влада світського государя, яка не рахується з будь-якими моральними традиціями та церковними вченнями, здатна привести до національного об'єднання і створити нову державу.

В епоху Відродження з'являються перші ідеї утопічного соціалізму. Найяскравіше вони висвітлені у творах Томаса Мора (1478-1535) «Утопія» і Томазо Кампанелли (1568-1639) «Місто Сонця». Соціалістичним утопіям властива переконаність, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу. Автори сформулювали основні принципи майбутнього суспільства, що базується на розумних «природних» засадах: планове суспільне господарство; обов'язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами; всі дорослі члени суспільства беруть участь у політичному управлінні, всі діти мають право на безплатну освіту, яка має бути тісно пов'язана з трудовим вихованням та ін. Проте в утопіях зберігається багато пережитків феодально-церковної ідеології. Так, проповідується надмірно сувора мораль, що нагадує чернечу, релігійний культ, збереження рабства як тимчасового стану, ідеалізація середньовічного ремесла тощо.

Основні риси філософії епохи Відродження

Антропоцентризм. На відміну від космоцентричної філософії античності і теоцентричної філософії середніх віків увага мислителів епохи Відродження зосереджена на людині, її призначенні, сенсі її життя.

Гуманізм. Філософія Відродження створює систему ідей, згідно якої визнається цінність людини як особи, її право на свободу, щастя, розвиток і прояв своїх здібностей, а її благо – критерієм оцінки стану суспільства.

Обґрунтування сакральності людського життя. Вона набуває священного сенсу, а сама людина стає богорівною в творчості. Творча суть людини належить їй споконвічно, вона нікому не наслідує, творить «з себе».

Нове вчення про Всесвіт, про множинність світів, критичне переосмислення старої картини світу на основі природничонаукового знання.

З'єднання гуманізму з ідеями освіти, національної самосвідомості і національної самоцінності у філософії українського Відродження.

 

 

Характеризуючи філософію XVII-XVIII ст., необхідно в першу чергу через характеристику епохи глибоко усвідомити, чому саме у цей час в історії боротьби матеріалізму та ідеалізму стався переворот – історична ініціатива переходить до матеріалізму; чому саме матеріалізм стає основною формою філософських поглядів нового класу, що йшов до влади, – буржуазії; чому саме матеріалізм XVII і особливо XVIII ст. підготував Велику французьку буржуазну революцію.

У Новий час матеріалізм виникає спочатку в Англії. Його представниками були Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк та ін.

Матеріалізм цього часу – це не стихійний матеріалізм стародавнього світу, а матеріалізм, який спирався на великі відкриття природничих наук. Розвиток буржуазного укладу, нових продуктивних сил обумовив значний прогрес механіки, математики, хімії, медицини, експериментальної біології. Новий лад вимагав нових конкретних знань, тому бурхливий розвиток наук об'єктивно підвів до вивчення світу з його конкретності, в деталях. Цей спосіб мислення приніс багато користі, він сприяв розквіту конкретних наук, вів до нагромадження емпіричного матеріалу. Але абсолютизована, перетворена в звичку, перенесена з природознавства у філософію потреба «зупиняти» історичний процес, розглядати його по частинах призвела до історичної обмеженості метафізичного способу мислення. Тому весь матеріалізм ХУП – XVIII ст. мав переважно метафізичний характер. Це була перша ознака філософії того часу. Якщо й існували якісь діалектичні міркування, то вони все ж перебували в рамках діалектики руху, а не розвитку.

Але оскільки потреби практики вимагали нових знань, то це об'єктивно вело до необхідності узагальнення їх, до розвитку теорії, у тому числі й філософії, і перш за все таких її розділів, як теорія пізнання, методи пізнання тощо. Тому другою характерною ознакою розвитку філософії Нового часу було те, що саме в цей час складаються два неначе протилежні, але взаємообумовлені напрями в теорії пізнання – емпіризм і раціоналізм.

Емпіризм (грец. еmреігіа – досвід) – це такий філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і змістом знання. Емпіризм XVII-XVIII ст. сформувався як матеріалістичний емпіризм, тобто такий, який стверджує, що чуттєвий досвід об'єктивно відображає навколишній світ. Пізніше з'являється суб'єктивно-ідеалістичний емпіризм, тобто такий, що визнає єдиною реальністю суб'єктивний досвід (Берклі, Юм).

Раціоналізм (лат. гаtіоnаlіs – розум) – філософський напрям, який визнає розум основою пізнання і поведінки людей. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму (наприклад, інтуїтивізму), так і емпіризму. Принцип раціоналізму поділяють (чи підтримують) як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц). Основоположником раціоналізму є дуаліст Декарт.

Ф. Бекон (1561 – 1626) – родоначальник нової форми англійського матеріалізму і всієї тогочасної експериментальної науки, його вважають засновником всієї філософії Нового часу. Саме він сформулював поняття матерії як вираз природи і нескінченної сукупності речей. Матерія, за Беконом, перебуває у русі, під яким він розумів активну внутрішню силу, «напругу» і назвав 19 видів руху. Рух і спокій Бекон вважав рівноправними властивостями матерії.

Ф. Бекон обґрунтував у теорії пізнання принцип емпіризму. З цього принципу він виводить пріоритетність індуктивного методу і фактично стає його фундатором. Він глибоко дослідив характер індуктивного методу наукового пізнання і отримання загальних положень, загального знання про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх