Філософія, коло її проблем і роль у суспільстві

4) тіла або неділимі і незмінні (атоми), або складені з атомів;

5) всесвіт безмежний як за обсягом порожнього простору так і за кількістю своїх складових – як атомів, так і їх поєднань.

Тут Епікур фактично повторює Демокріта. Оригінальність натурфілософії Епікура проявляється в тому, що для пояснення можливості зіткнення атомів, які рухаються у пустоті з однаковою швидкістю, він вводить поняття спонтанного (тобто внутрішньо зумовленого) «відхилення» атома від прямої лінії. У Демокріта атоми рухалися лише по прямій лінії. Цей рух встановлений раз і назавжди, і світ, таким чином, за Демокрітом, є жорстко детермінованим: у ньому панує лише необхідність. Визнання можливим спонтанного «відхилення» руху атома від прямої лінії робить можливою випадковість у світі і розкриває природу свободи людини.

В теорії пізнання Епікур – сенсуаліст. Відчуття самі по собі завжди істинні, тому що виходять із об'єктивної реальності; помилки виникають внаслідок тлумачення відчуттів.

Від природи людина живе прагненням до щастя. Мета пізнання – звільнити людину від невігластва і забобонів, страху перед богами і смертю, оскільки саме вони перешкоджають щастю людини. Боги у Епікура не втручаються у справи людей. В етиці Епікур обґрунтовує розумну насолоду, в основі якої лежить уникнення страждань і досягнення спокійного і радісного стану духу. Найбільш розумним принципом поведінки людини він вважав не активну діяльність, а спокій (атараксію), невтручання у суспільне життя.

Новим кроком вперед у розвитку філософії є вчення Тита Лукреція Кара (99-55 рр. до н. е.) – римського поета і філософа. Цим кроком є насамперед етика Лукреція, розуміння ним людини. За Лукрецієм, людина – це дитя живої і творчої природи, згусток сил і здібностей.

Лукрецій із захопленням ставиться до матеріалістичного вчення Епікура, яке позбавляє людство від віри у богів, що управляють світом, і від страху смерті як першоджерела корисливості, розбрату, чвар, нещастя і бідування.

Пізнання природи, за Лукрецієм, єдиний засіб позбавлення людини від марновірства.

Якщо Епікур бачить щастя людини на шляху пізнання світу і самообмеження, то Лукрецій звеличує розум людини, що оволодіває вершинами знань і мистецтв.

Лукрецій як поет захоплюється красою природи, гармонійної будови світу. Багатоманітність явищ світу постає перед ним як єдине ціле, до кінця зрозуміле у своїх закономірностях. У гармонії будови світу Тит Лукрецій бачить фізичну основу для своїх етичних повчань, шукає аргументи для вирішення проблем суспільного життя. Разом із тим філософ говорить про «винуватість» природи, її «приховану силу», що перевертає і топче людські справи.

Основні риси філософії античності

При всій різноманітності філософських систем античності їм властиві деякі загальні риси, обумовлені приналежністю до єдиної культури.

Космологізм античної філософії. Всесвіт, Космос – це всеосяжний образ, головне поняття і центральний об'єкт світогляду стародавніх греків. Навколишнє природне середовище, суспільство, людина вписані в Космос як його частини, що підкоряються його законам. Філософія в цьому випадку – прагнення до мудрості, тобто до пізнання Космосу, розуміння природи і світу в цілому.

Онтологізм. Теоретико-пізнавальна і етична проблематика в античній філософії не існують самі по собі, поза рамками онтологічної системи, тобто загального вчення про буття.

Натурфілософічність. Для більшості вчень старогрецьких філософів характерний стихійно-матеріалістичний натуралізм, зверненість до проблем побудови світу, пошуки першоречовини і природних причин всіх змін. Тільки з Сократа філософія стародавніх звертається до людини, висуваючи на перший план проблеми етики.

Інтелектуалізм в осмисленні етичних проблем. Мудрець, що пізнає структуру буття, не може не поводитися гідно. Щастя і сенс життя убачаються в задоволенні, насолоді, які розуміються як відсутність страждань, інтелектуальне споглядання або безтурботність духу.

Споглядальність. Пізнання, пізнавальна діяльність мислителя розглядається як пасивно-споглядальне осягнення реальності, яка виступає як щось очевидно дане знаючому суб'єктові.

Фаталізм. Людська активність розуміється тільки як діяльність по деякому перегрупуванню природних речовин, без порушення загального космічного порядку. Людина при цьому повністю підпорядкована долі, хоча по незнанню вона намагається діяти самостійно. Проте, «Слухняного доля веде, а неслухняного – тягне».

Філософія античності – це перша самостійна форма універсальної теоретичної рефлексії, яка прийшла на зміну міфології і ритуалу.

 

 

Виникненню середньовічної філософії передував ряд змін не тільки у сфері економічно-політичних відносин, а передусім у світоглядній орієнтації тодішнього суспільства. Розвиток монотеїстичної релігійності призвів до перемоги християнства, яке й стало пануючою ідеологією в Європі. Християнство, як і будь-яка інша ідеологія, прагнуло знайти філософське обґрунтування своїх основних ідей.

Першою спробою філософського обґрунтування християнства була патристика. Це був визнаний офіційною церквою напрямок у філософії, який розроблявся «батьками церкви». До них належать: Афанасій Олександрійський, Василь Великий, Григорій Нісський, Григорій Назіанзін, Амвросій Медіоланський, Августин Блаженний, Іоанн Дамаскін та ін.

Одним із найбільш яскравих представників патристики був єпископ із Гіппона (Північна Африка) Августин, якого католицькі богослови нарекли ще й ім'ям Блаженний. Августин вважав, що філософія поза богослов'ям – ніщо. Воюючи з «язичництвом», як він називав античну філософію, Августин намагався розгорнути християнську теологічну систему на основі неоплатонізму. Платонівські «ідеї» перетворюються в Августина в «думки творця перед актом творіння», а «надчуттєвий світ» – в ієрархію християнського неба із Богом на чолі.