Філософія як цілісне світосприйняття в концепції П. Юркевича

Практичний iдеал фiлософiї полягає не лише у можливостi здобути з її допомогою мудрiсть, iстинне знання, а й навчити людину жити згiдно з цим знанням. Ось чому фiлософи з найдавнiших часiв постiйно зверталися до проблем освiти, фiлософiя освiти становила невiд’ємний компонент їх системного мислення. 

У другому пiдроздiлi другого роздiлу, що має назву “Фiлософiя освiти”, розглядається здiйснене у фiлософсько-педагогiчних працях П. Юркевича застосування фiлософських принципiв до освiтньої дiйсностi. Встановлено, що педагогiка є органiчним продовженням i конкретизацiєю фiлософських iдей мислителя, виступає як прикладна фiлософiя. Наприклад, фiлософська iдея цiлiсностi людського духу знайшла своє продовження в iдеї цiлiсної освiти духу (освiти розуму, серця i волi). Спираючись на здобутки психологiчної науки, з одного боку, i християнську етику – з iншого, П. Юркевич внiс багато нового й оригiнального у розробку теорiї педагогiки – дидактики, методики, теорiї виховання. Вiн запропонував усебiчне логiко-психологiчне та моральне обгрунтування освiтнього процесу, визначив основнi завдання навчання i виховання, виходячи з iндивiдуально-психологiчних особливостей дитини та завдань її розвитку. П. Юркевич вiдкинув утилiтарне наповнення функцiй освiти, поставив в основу освiтнього процесу людину як самоцiнну особистiсть, яка розвивається пiд вiчними законами i нормами i єдиним iдеалом для зростання якої є божественна досконалiсть. З переконання про моральнiсний характер освiти, про освiту як доброчеснiсть випливає вимога релiгiйностi навчання та узалежнення навчання вiд християнського виховання, необхiднiсть пiдпорядкування розуму, серця i волi найвищiй iдеї добра. У вихованнi П. Юркевич, як i Г. Сковорода, стоїть на позицiях природовiдповiдностi i моральної свободи, критикує антигуманну авторитарну педагогiку. Вiн дає власне, вiдмiнне вiд свiтського, але характерне для багатьох християнських мислителiв розумiння гуманiзму – як гуманiзму християнського, що має мiцнi духовно-моральнi пiдвалини. Вiдповiдно гуманiзацiя освiти – це її переорiєнтацiя на моральну особистiсть людини з метою максимального розкриття, вдосконалення i гармонiзацiї всiх її сутнiсних сил. П. Юркевич вiдкинув однобiчний рацiоналiзм та iнтелектуалiзм в освiтi, заперечив вимогу повної свiдомостi навчання, висунув своє бачення знання як цiлого (у єдностi рацiональних та позарацiональних елементiв), що перегукується з пiзнiшими концепцiями освiтнього (М. Шелер), “живого” (С. Франк, В. Зiнченко), особистiсного (М. Поланi) знання. Надзвичайно сучасними є i думки П. Юркевича про необхiднiсть гуманiтаризацiї освiти та iнтеграцiї навчальних предметiв. Гуманiтаризацiя, за Юркевичем, передбачає посилену увагу до так званих “гуманних” наук, змiст яких є одкровенням морального, релiгiйного й естетичного життя людського духу i серед яких особливого значення надається фiлософiї. Iнтеграцiя – це подача вiдомостей згiдно органiчного зв’язку наук, вiдповiдно до їх спорiдненостi в єдинiй вищiй iстинi, що означає взаємодоповнюванiсть релiгiйного, фiлософського i конкретно-наукового знання. Обгрунтування освiти як багатостороннього процесу духовного становлення людини, що здiйснюється через подолання вiдчуження змiсту освiти вiд живої людської особистостi i вiд її моральної сутностi – засвiдчує гуманiстичну спрямованiсть фiлософiї освiти П. Юркевича, доводить необхiднiсть її подальшого детального вивчення i використання її основних положень при побудовi нової освiтньої системи в Українi. 

У результатi проведеного в роботi аналiзу робляться висновки, якi полягають у наступному. 

1. П. Юркевич у своїх мiркуваннях виходив iз конкретного розумiння фiлософiї, яке супроводжується свiдомою переконанiстю в особливому призначеннi фiлософiї як “науки про дух” та її важливiй ролi в духовному життi людства. Крiм методологiчної i свiтоглядної функцiй фiлософiя, за П. Юркевичем, виконує ще й цiннiсно-регулятивну (виступає наукою про норми людської життєдiяльностi) та iнтегративну функцiї (є посередницею мiж наукою i релiгiєю, узгоджує всi форми людського досвiду – емпiричний, рацiональний та емоцiйно-мiстичний). 

2. П. Юркевич обгрунтовує фiлософiю в її особливому статусi, вiдмiнному вiд науки, через розширене тлумачення фiлософської рацiональностi як такої, що дозволяє водночас знати свiт i розумiти його, проникати в його смисл. Втiленням фiлософського розуму П. Юркевич вважає фiлософську iдею, що, на вiдмiну вiд наукового поняття, мiстить у собi не лише абстрактно-теоретичний, а й цiннiсно-нормативний змiст. Філософія розглядається як така форма осмислення і переживання дійсності, ціннісно-моральна установка, що визначає всю теоретичну і практичну людську діяльність. Істина витлумачується екзистенційно, як цілісна подія буття, що народжується в результаті творчої взаємодії людини зі світом. 

3. Зазначенi позицiї допомогли П. Юркевичевi уникнути найбiльших однобiчностей iдеалiзму та реалiзму (матерiалiзму), якi у своїй обмеженостi претендують на виключне право на iстину, i шляхом критичного аналiзу кожного з цих фiлософських напрямкiв показати, що вони є тiльки моментами у цiлiснiй думцi про свiт, яка вибудовується зусиллями всього людства у поступовому розкриттi його багатих духовних можливостей. 

4. Обгрунтовується думка про кордоцентричну релiгiйнiсть фiлософiї П. Юркевича, її спорiдненiсть з православно-християнським вченням про богопiзнання i вiдповiднiсть багатовiковим традицiям української духовної культури. П. Юркевич як носiй української ментальностi тяжiє до синтези мiж Сходом i Заходом, мiж захiдно-християнським iнтелектуалiзмом i схiдно-християнським мiстицизмом. Тому пiзнання Бога на шляху любовi i розумове обгрунтування iстин вiри є для нього органiчно поєднуваними у цiлiсному релiгiйно-фiлософському свiтоглядi.