Філософя, її предмет і роль в суспільстві

Ломка традиційних відносин в Китаї, викликана економічним прогресом, появою грошей і приватної власності, зростанням наукових знань, насамперед в області астрономії, математики і медицини, створили сприятливий грунт для духовних змін. Примітно, що в Китаї першими “опозиціонерами” виступали бродячі мудреці, що підготували в епоху “Чжань го” (“царств, що борються”) настання “золотого віку” китайської філософії. Хоч окремі філософські ідеї можна виявити в ще більш древніх пам’ятниках культури, якими в Китаї були “Ши дзинь” (“Канон віршів”) і “І цзин” (“Книга змін”), філософські школи складаються приблизно у VI віці до н.е.

Відсутність чіткого розмежування буття від небуття, відображаюче домінування в стародавньокитайскої філософії положення натуралізму, позначилася на особливостях розвитку теоретико-пізнавального процесу. З “ста шкіл”, що суперничали, в найбільшій мірі епістемологією була зайнята школа моістів (фундатор Мо-цзи, 468-376 роки до н.е.), що прагнула до осмислення  таких метафізичних категорій, як буття, простір, час, якість, причинність і т.д. Моїсти пробували підійти до процесу пізнання як процесу розкриття причинності, виявлення схожості і відмінності явищ, розділення речей по родах. Ними були висунені і три правила перевірки істинності знань. Перше – “основа”, під якою мався на увазі досвід і думки древніх мудреців. Друге – “джерело”, тобто “факти, які чули і бачили простолюдини”. Третє – “застосовність”, інакше практична користь.

Найбільш широко філософські терміни використовувалися як засоби класифікації, встановлення ієрархічного порядку речей. Відсутність логічної методології компенсувалися методологією нумерологічною (сян му сюэ), що складається з числових комплексів і просторових структур, пов’язаних між собою символічно, асоціативно, естетично. В основу стандартних нумерологічних схем було покладено три фундаментальних числа: 2, 3 і їх сума 5. Від народження речам властива двоїчность, троїчность і пятерічність, стверджував Мо ще в 510 році до н.е. Онтологічні еквіваленти двійці – сили інь і ян, трійці – небо, земля і чоловік, пятериці – п’ять елементів.

Одним із значних явищ китайської, в тому числі і старокитайської, філософської думки було конфуціанство, стародавньокитайська філософська школа, найвпливовіше з трьох головних філософсько-релігійних течій: конфуціанство, даосизм, буддизм. Фундатором течії був Конфуций (Кун-цзы), китайський філософ, що народився в сім’ї аристократів-чиновників, що збідніла (551-479 рр. до н.е.). Він прославився як самий знаменитий педагог Китаю, що почав з 22 років свою діяльність. У школі Конфуція викладалися чотири дисципліни: мораль, мова, політика і література. У 50 років він починає свою політичну діяльність, ставши високим сановником в царстві Лу. Пішовши зі служби, протягом 13 років подорожував по інших китайських державах, не знайшовши в них застосування своїм ідеям. У 484 р. до н.е. повернувся в Лу, викладав там, займався збиранням, редагуванням і поширенням книг. Головним джерелом відомостей про вчення Конфуція є “Бесіди і судження”, запис висловлювання і бесіди Конфуція, зроблені його учнями і послідовниками.

Важливе місце в конфуціанстві займають етико-політичні вчення, в яких центральне місце відводилося питанням моральності, етичної природи людини, її етики і моралі, життя сім’ї, управління державою. Людина, наділена певними етичними якостями, повинна поступати в згоді з ними, з моральним законом і вдосконалювати їх за допомогою  навчання. Мета вдосконалення – досягнення рівня “благородного чоловіка”, що дотримує етикет, шанобливість до старших. Центральне місце у вченні Конфуція займає проблема ідеальних відносин між людьми в сім’ї, суспільстві і державі. На базі цих переконань  Конфуцій розвивав свої політичні концепції, виступаючи за суворе, чітке розділення обов’язків між членами суспільства, зразком для якого повинна служити сім’я.

Характерною рисою конфуціанства є антропоцентризм. Конфуціанство зіграло величезну роль в подальшій історії Китаю і наклало свій відбиток на всі сторони життя країни, а сам Конфуцій став об’єктом поклоніння.

Оцінюючи сократовский принцип “Пізнай самого себе”, Гегель назвав його “центральним пунктом усього всесвітньо-історичного повороту” в тому значенні, що “місце оракулів зайняло свідчення духу індивідуумів …”.1 Аналогічний поворот спостерігався практично в той же час і в культурах Сходу. Особливості соціального буття стародавньоазіатского суспільства не могли позначитися на перевазі “коливань” в сторону несприятливу для подальшого розвитку вільної особистості. Це, в свою чергу, визначило долі розвитку філософської думки, яка протягом віків, залишаючись в замкненому просторі традиційних мислительних структур, зайнята була переважно їх коментуванням і тлумаченням.

Чому на Сході не відбулися або, принаймні, не здійснилися у всій повноті Відродження, Освіта і Реформація, чому нерозвиненими виявилися традиції раціоналізму і тому надовго залишилися не порушеними науково-технічним прогресом вогнища найвищої древньої цивілізації Індії і Китаю? Це лише незначна частина тих численних “загадок”, які задані нам Сходом і на які вчені ще мають дати відповідь.

 

 

1. БРАХМАНІЗМ

D. Brahmanismus

Е. Brahmanism, Brahminism

F.