Філософя, її предмет і роль в суспільстві

Вчення чарваків мало величезне значення в боротьбі проти релігії і ідеалістичної філософії в Стародавній Індії. Воно вплинуло сильним чином на індійський народ, зіграло важливу роль в поширенні і розвитку матеріалістичного світогляду в країнах Далекого Сходу.

VI-V віки до нашої ери були відмічені поширенням безлічі течій відносно брахманізму, що асимілював племінні вірування, звичаї і ритуали. Головними з них були адживіка (натуралістично-фаталістичний рух), джайнізм і буддизм. Першими свідоцтвами самостійного викладу індійської філософії з‘явилися сутри (вислови, афоризми), датування яких коливається від VII-VI віків до нашої ери до перших століть нашої ери. Відтепер аж до нового часу індійська філософія розвивалася практично виключно в руслі шести класичних систем даршан (веданта, санкхья, йога, нья, вайшешика, миманса), що орієнтувалися на авторитет Вед і неортодоксальні течії: матеріалістичної чарваки, або локаята, джайнизму і буддизму.

Поки людина стикалася головним чином зі злом як виявом сил природи, вона відносила його виключно за рахунок надприродних сил. Але коли носієм зла все частіше ставали самі люди, це примушувало засумніватися в традиційних уявленнях. Людське страждання було стимулом до роздумів, пошуком глибинного сенсу. Символічна в цьому значенні легенда про Будду. Син царя індійського племені Шакья жив в повному благополуччі доти,  поки одного разу, виїхавши за ворота палацу, не побачив каліку, старця, похоронну процесію і, нарешті, ченця-аскета. Ці чотири зустрічі приголомшили Гаутаму, що раніше не знав, що в світі є горе, спонукали його покинути палац, почати життя аскета. Прозріння наступило після шести років сумнівів і пошуків. Гаутама  став просвітленим Буддою, зрозумівши, що життя є страждання, страждання має причини і існує шлях до позбавлення від страждань. Згідно з легендою, коли Будді задали питання: чи безкінечний світ або має початок, чи кінцевий він або нескінченний, яка природа абсолюту, у одних випадках відповіді взагалі не було, в інших же він свідчив, що питання ці пусті. Таку реакцію іноді оцінюють як нездатність Будди до філософствування, або як свідчення його агностицизм. Але існує і інша, більш справедлива думка: позиція буддизму була “серединною” в тому значенні, що, згідно з нею, Всесвіт представлявся “нескінченним процесом віддалених елементів матерії і духу, що з’являються і зникають, без реальних особистостей і постійної субстанції…”1.

Характерною особливістю буддизму є його етико-практична спрямованість. З самого початку буддизм виступив не тільки проти особливого значення зовнішніх форм релігійного життя і, передусім, ритуалізму, але і проти абстрактно – догматичного шукання, і висунув як центральну проблему – проблему буття особистості. Стержнем змісту буддизму є проповідь Будди про “чотири благородні істини”: існує страждання, причина страждання, звільнення від страждання, шлях, ведучий до звільнення від страждань. Роз’ясненню цих положень, їх розвитку і укладеному в них уявленню про автономію особистості, присвячені всі побудови буддизму.

Звільнення від страждань буддизм уявляє собі, передусім, як знищення бажань, точніше як угасання їх пристрасності. Буддійський принцип рекомендує уникати крайнощів як потягу до чуттєвого задоволення, так і довершеного придушення цього потягу. Етичний ідеал буддизму з’являється як абсолютне не спричинення шкоди навколишньому, що протікає із загальної м’якості, доброти, почуття довершеної задовільності. У інтелектуальній сфері усувається відмінність між чуттєвою і розсудливою формами пізнання і встановлюється практика так званого споглядального роздуму. Вона досягається шляхом збагнення не в замогильному житті, а в справжньому стані нірвани – стані повної незворушності, звільнення від всього, що приносить біль, відвернення від зовнішнього світу. Практика споглядального роздуму служить не тільки засобом пізнання світу, але і одним з засобів перетворення людської психіки.

У основі буддизму лежить затвердження принципу особистості, невіддільної від навколишнього світу. Творчим початком, кінцевою причиною буття виявляється психічна активність людини, що визначає як утворення світобудови, так і її розпад. Почавши із заперечення зовнішньої релігійності, буддизм в ході свого розвитку прийшов до її визнання, ставши в ході свого становлення однієї з найбільших світових релігій. Буддизм вплинув істотним чином на всі сторони життя країн, що його прийняли. Поширення буддизму сприяло створенню тих синкретических культурних комплексів, сукупність яких утворить так звану буддійську культуру (архітектура, скульптура, живопис, література).       

Особливе місце в системі стародавньоіндійської філософії займає йога, один з ортодоксальних напрямів в індійській думці, що виробив цілий комплекс прийомів для досягнення особливого духовного стану. Йога буквально переводиться як з’єднання, участь, порядок, а також глибокий роздум, споглядання. Йога засновується на двох аспектах: самообмеження