Газопостачання в країни ЄС

Всі прибалтійські країни, а також Фінляндія, практично повністю залежать від російського газу та прагнуть найближчим часом розпочати імпорт СПГ, для чого планують будувати термінали.

Для детальнішого аналізу впливу імпорту російського газу на ВВП країн Європейського Союзу на основі макроекономічних показників Німеччини та Франції було здійснено кореляційно-регресійний аналіз. Дослідження на основі показників Німеччини (додаток А. 1) показало наступні результати 

 Згідно результатів регресійного аналізу в Німеччині існує прямий зв'язок між закупівлею російського газу та ВВП: при зростанні імпорту російського газу на 1% ВВП Німеччини зростає на 0, 66% з достовірністю 99%. Спостерігається також значний позитивний вплив зростання ВВП попередніх років на поточний стан ВВП на рівні статистичної значимості 95%. Результати скоригованого коефіцієнта детермінації R2 та DW вказують на достовірність результатів регресії.

Вплив зростання імпорту російського газу на ВВП Франції має протилежний результат.

 Згідно результатів регресії збільшення імпорту російського газу на 1% призведе до зниження ВВП Франції на 0, 46% з достовірністю 95%. Знову ж таки спостерігається позитивний вплив ВВП попердніх років на поточне значення ВВП на рівні статистичної значимості 90%. Результати скоригованого коефіцієнта детермінації R2 та DW вказують на достовірність результатів регресії.

Отже, енергетичний сектор має важливе значення для розвитку економіки Європейського Союзу. Промислово-розвинені країни ЄС мають суттєву залежність від імпорту енергетичних ресурсів. Найбільшими імпортерами газу до країн ЄС протягом 2002-2014 років є Росія, Норвегія, Алжир, Нігерія та Катар. Найбільша частка імпорту надходить з Росії. У таких великих країнах, як Німеччина, Франція, Італія, російський газ становить 30-40% власного споживання, і ця цифра зростає. В той же час альтернативними джерелами постачання газу для ЄС є США, Іран, Туреччина, Близький Схід.

 

Диверсифікація джерел та шляхів постачання природного газу сприяє зниженню рівня енергетичної залежності завдяки збільшенню кількості незалежних постачальників енергоресурсів. З точки зору економічної теорії це означає збільшення рівня конкуренції на ринку та підвищення його операційної ефективності.

Дотримання принципу диверсифікації постачання енергоресурсів забезпечує державі ряд переваг. По-перше, диверсифікація є важливим засобом управління ризиками. Якщо країна отримує значну частину енергоресурсів від одного постачальника, то погіршення міждержавних відносин із країною-експортером, політична нестабільність, збройні заворушення, стихійні лиха чи аварії на трубопроводах часто призводить до перебоїв у постачанні. За високого рівня диверсифікації газопостачання зниження обсягів імпорту газу з якогось окремого джерела можна компенсувати шляхом збільшення обсягу постачання від інших країн. І навіть коли такої компенсації не відбулося, що цілком імовірно, це не може істотно вплинути на енергодефіцитність, оскільки питома вага окремого постачальника в загальних обсягах імпорту перестає бути домінуючою. Тому країни із диверсифікованим постачанням відзначаються вищим рівнем енергетичної безпеки, особливо в умовах мінливого політичного середовища, значного коливання ринкових цін на енергоносії та в разі виникнення надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру[8].

По-друге, диверсифікація дає змогу країнам імпортувати газ за прийнятними цінами, оскільки за наявності альтернативних постачальників і нових джерел постачання набагато простіше вести енергодіалог із окремими експортерами стосовно кінцевої ціни.

Проблема диверсифікації енергоносіїв для країн ЄС набуває особливої актуальності. Враховуючи те, що в найближчі десятиліття передбачається зростання потреби в енергоресурсах, навряд чи одна Росія зможе її цілковито задовольнити. Тому коло країн-постачальників з часом неминуче розшириться за рахунок держав Північної Африки, Близького і Середнього Сходу, Центральної Азії, а також держав Каспійського регіону.

Випереджаюче зростання використання газу характерне як для світового газового ринку, так і для газового ринку ЄС. При цьому зростання обсягів споживання зумовлюється: перспективою закриття атомних електростанцій в окремих країнах Євросоюзу; потребою забезпечення газом окремих регіонів ЄС, які досі його не отримують; наступним розширенням Євросоюзу. Зростання частки газу в енергетичному балансі ЄС є досить динамічним. Якщо у 1960 р. вона становила менше 2%, то у 2000 р. – понад 22%, а на 2030 р. може зрости до 29% [17].

З огляду на ці тенденції, розроблено нову енергетичну стратегію ЄС. Європейською комісією підготовлено пакет матеріалів з розвитку газотранспортних мереж Євросоюзу, які: орієнтують країни-члени ЄС на переважне, порівняно з іншими енергоносіями, споживання газу; визначають головні засади формування єдиного європейського газового ринку, зокрема, з метою спрощення транснаціонального транзиту газу; формують переліки пріоритетних проектів та проектів, що становлять спільний інтерес для країн-членів; окреслюють умови фінансування проектів, визначених пріоритетними.

Згідно з новою енергетичною стратегією ЄС, споживання газу зростатиме, що за умов падіння власного видобутку, насамперед у Північному морі, зумовлюватиме підвищення залежності ЄС від імпорту газу. Очікується, що у 2020 р. вона зросте, порівняно з 2000 р., із 39% до 67%, а з урахуванням розширення ЄС – до 73%. Головними постачальниками газу до ЄС на даний момент є Росія, Алжир і Норвегія. Незначні обсяги імпортуються також із Лівії та Єгипту. Росія постачає газ