Головний отаман Холодного яру Кость Пестушко – Блакитний

Найбільш свідома частина селянства почала шукати шляхи для збройного опору, ватажком якого і став Кость Пестушко.

Із повстання під проводом Костя Блакитного, власне, і розпочалася історія селянського руху, що розгорнувся на Катеринославщині, Херсонщині та Черкащині.

Це відлік утворення легендарної 20-тисячної Степової дивізії – потужної військової сили у боротьбі з більшовицькою політикою. Саме боротьба проти поневолення селян стала однією з найвизначніших сторінок української історії змагань за незалежність України.

Пам’ять повинна пробуджувати в нас гордість за земляків, надихати на продовження їхньої справи – творення українського за змістом життя, наповнення його дійсністю української державності. Ми маємо рівнятися на подвиг таких, як отаман Степовий: він зумів підняти з колін десятки тисяч простих українців, запалити їх ідеєю боротьби за власну державу, з учорашніх селян викував дисципліновані лави національного війська.

 

 

1. Горліс -Горський Ю. Холодний Яр. – Харків, 2013.

2. Кость Блакитний, отаман Степової дивізії. Збірник документів і спогадів”.

- К., 1997.

3. Коваль Р. “ Повернення отамана гайдамацького краю. – Харків, 2001.

4. Коваль. Р “ Коли кулі співали у Києві”. – К. 2006.

5. Степовий Ю. В Херсонських степах. -Мюнхен, 1947.

6. Центральний державний архів вищий орган влади України.

ф. 1824, оп. 1, спр. 20 Іван Васильович Сердюк, краєзнавець (смт. Петрове),

Юрій Станіславович Митрофаненко (кандидат історичних наук, м Кровоград)

 

 

Спогади односельців

«Наречена Кості Пестушка була дочкою Пастернака, який мав млин. Млин стояв на річці Жовтій, за старим мостом. Я про них багато чого знаю, бо я їм далека родичка: мій батько був двоюрідним братом нареченої Кості. У Пастернака була велика хата. Вона стояла біля колодязя, що зараз у центрі села, понад дорогою.

У ті часи музик було мало. І тому молодь збиралася на Синіх Горах, в якійсь хаті на вечорниці. Одного разу наш односелець Підгірний повертався із такого гуляння. Коли він вже по містку перейшов річку, його перестрів чоловік у «штацькому». Спитав: «Товаришу, ти знаєш Степового?». «Знаю», – відповів парубок. «А чи не знаєш, де він зараз?» – допитувався невідомий. «Ні, не знаю».

Поки парубок добрався вбрід через річку, щоб попередити Костя, хату уже оточили. Кость, відступаючи, відстрілювався».

Записано з уст Головатої Антоніни Василівни, 1927 року народження.

«Сама я про той день майже нічого не пам’ятаю, мені про все розповіла моя мати…

Справжнє прізвище Блакитного – Пестушко. Жив він за теперішньою сільською радою, ближче до річки, біля малого містка. Майже посеред вулиці стояла його хата. Про його життя я мало що знаю, але про день 9 травня 1921 року мені частенько нагадувала моя мати.

Невідомо, хто його привіз, бо через село йшли то «білі», то «червоні», «петлюрівці», «махновці». Але важливо, що на кару Пестушка привезли в рідне село, Ганнівку.

Я вже сказала, що не знаю, хто його привіз, та й ніхто не питав, чиї то війська.

Отож про той день: всіх людей, що жили в центрі села, зганяли туди, де зараз зупинка перед сільрадою. Там тоді стояв дерев’яний амбар і будинок волості. Тут і вивели Костю…Народу було – яблукові ніде впасти. Всі дивилися на свого односельця – хто з жалем, хто зs скорботою, а дехто і з гордістю. Моя мати взяла мене з собою, бо не було з ким залишити. Костик стояв з високо піднятою головою, в його очах можна було прочитати, що він недарма прожив своє коротке (всього 22 роки) життя.

Тут прогримів постріл… І він упав… А я, як розповідала мені мати, сплеснула руками і сказала: «Отакечки, нема Костика. Вбили Костика».

Цей епізод частенько мені мати нагадувала, тому я його і запам’ятала. Де поховали Костю, я не знаю. Чула, що зразу поховали в Ганнівці, а потім перевезли в Кривий Ріг. Оце все, що пам’ятаю…»

Записано з уст Бабенко Тетяни Василівни,

1919 року народження

«Костика Пестушка вперше я побачила у 5 років. А коли його розстріляли, мені було всього 8 років, тому знаю дуже мало. Але про нього багато розповідала моя мати. Вона розповідала, що в селі його називали Костиком. Був він людиною доброю і справедливою, завжди казав правду і не любив брехунів. Всі згадують той випадок, коли вчитель поставив йому «двійку» за екзамен з математики, хоча Костик був зразковим учнем. Професор не любив його, бо той завжди задавав такі питання, на які професор не завжди мав відповідь. На осінній переекзаменовці Костик отримав відмінно, хоча за літо жодного разу не відкрив підручник. Учня це так обурило, що ввечері він пішов до професорової хати і побив усі вікна, а наступного дня пішов добровольцем на фронт. Про подальше життя Пестушка нічого не знаю. Лише в травні 1921 року Костю привезли у Ганнівку.

Того дня моя мати пішла в будинок волості, що знаходився перед теперішньою сільською радою. Коли там з’явились більшовицькі солдати, вивели Костю. В ті часи ходили чутки, що Кость був отаманом Олександрійської (Степової) дивізії, яка нараховувала 15 тисяч чоловік. Зібралися люди, прогримів постріл і Кость упав. Останніми його словами були: «За неньку – Україну!». Де його поховали, не знаю, мати про це не казала».

Записано з уст Щербатюк Антоніни Євгенівни, 1913 року народження

 

 

У 2008 році на прохання Дніпропетровської обласної громадської організації «Січеславське Козацтво Запорозьке» громада села Ганнівка дала дозвіл на встановлення пам’ятного знака Костю Пестушку. Знак був встановлений в центрі села приблизно на тому місці, де, за переказами старожилів, востаннє бачили земляки свого героя. Пізніше, у 2011 році, на сесії Ганнівської сільської ради за участю представників козацтва та преси, було прийнято рішення перенести знак (на той час не визнаний архітектурною та історичною пам’яткою) в район сільського цвинтаря при в’їзді в село. Нині пам’ятний знак узаконений Міністерством культури України. Школярі доглядають територію об’єкта, поруч посаджена алея Героїв України, яка веде до Ганнівської школи.