Громадсько-політична та наукова діяльність Антона Петрушевича

Особливо плідно вивчали громадсько-політичну та наукову діяльність історика вчені української діаспори С. Шах, Я. Пастернак, Г. Лужницький, І. Огієнко. Багатий спектр оцінок громадської і наукової діяльності А. Петрушевича висловив І. Максимчук, дослідник роду Петрушевичів в усіх трьох гілках. Аналізуючи громадсько-політичну спадщину вченого, І. Максимчук підкреслював, що хоча той і не любив “українофілів”, все-таки глибоко в своєму серці зберігав любов до свого галицько-руського, або як він його називав, “малоруського” народу7. Однак треба зауважити, що для всіх публікацій дослідників діаспори характерна вузька джерельна база, певна ідеалізація особи А. Петрушевича. Головною концепцією цих праць була спроба залагодити протиріччя і суперечності, які були характерні для громадсько-політичної та наукової діяльності вченого.

За більш ніж сторічний період у вивченні громадсько-політичної та наукової діяльності А. Петрушевича нагромаджено чимало літератури, яка торкається різних аспектів проблеми. Однак ця література не є систематичною і не охоплює проблеми в цілому. Об'єктивні обставини склалися таким чином, що до цього часу так і не було написано спеціальних монографічних досліджень, які би повно розглядали діяльність відомого вченого.

Розділ другий “Життєвий шлях А. Петрушевича” присвячений громадсько-культурній діяльності вченого, його суспільно-політичним поглядам.

У дисертації відзначено, що першим учителем молодого А. Петрушевича був його батько, священик Степан, який вчив старослов'янської і руської мови. Будучи священиком, капеланом і нотаріусом митрополита М. Левицького, А. Петрушевич активно займався науковою діяльністю. Вчений прийняв участь у Соборі руських учених, який відбувся у Львові 19-26 жовтня 1848 року, де він вперше проголосив програму розвитку історичних досліджень у Галичині, подав методичні поради для покращення збирання, систематизації і класифікації краєзнавчого матеріалу.

Справжнього піднесення набуває діяльність А. Петрушевича на початку 60-х років ХІХ ст., коли він переїжджає у Львів на постійне місце проживання. Особисті контакти з Д. Зубрицьким, Я. Головацьким, Б. Дідицьким, І. Шараневичем та іншими дозволили вченому плідно попрацювати у національно-культурних товариствах Галичини другої половини ХІХ ст. : Галицько-Руська Матиця, Народний Дім, Ставропігійський інститут. Головний напрям його діяльності у цих товариствах був спрямований на збереження історичних пам'яток краю, організацію культурного життя, наукове дослідження історичного минулого народу.

А. Петрушевич зібрав велику колекцію стародруків, рідкісних книг, що були передані у бібліотеку та музей Народного Дому. Титанічна праця А. Петрушевича була високо оцінена у тогочасному науковому світі. Його визнано доктором історії Київського університету, обрано дійсним членом Празької, Краківської, Будапештської, Бухарестської і Петербурзької Академій наук.

Початок суспільно-політичного життя вченого припадає на революцію 1848-1849 років. На чолі національно-культурного відродження галицьких українців під час “весни народів” було греко-католицьке духовенство. До цієї когорти будителів нації належав і А. Петрушевич. У вирі революції він один із перших виступив на захист руської (української) народності проти польських шовіністичних зазіхань. У 1848 році А. Петрушевич видав брошуру “Декілька слів написаних на захист руської народності”, яка написана польською мовою і була першою друкованою працею наукового характеру. У цій розвідці вчений дав належну відсіч полякам, науковими аргументами відкинув їхні твердження щодо неможливості навчання руською мовою у школах і вживання кирилиці.

Але поразка прагнень галицьких українців під час революції привела А. Петрушевича, як і більшості представників греко-католицького духовенства, у табір русофілів. Вже у 1849 році він став прихильником цієї течії, а дещо пізніше членом “погодінської колонії”. З його ініціативи було впроваджено в сферу діловодства штучне “язичіє”.

Плідною була діяльність А. Петрушевича у галицькому сеймі, куди його обирали в 60-70-х роках ХІХ ст. Як патріот своєї вітчизни, у стінах сейму, де переважали поляки, він виступав за поділ Галичини на дві частини, введення руської мови в школи, у судочинство та адміністрацію.

Для світогляду А. Петрушевича, як і для інших представників старорусинського напрямку, були характерними аристократизм, ученість, звернення до середньовічної ідеї “руськості”, просякнутої ностальгійним захопленням “блистательним періодом” Київської та Галицько-Волинської Русі. Тому традиціоналістський світогляд А. Петрушевича вимагав ревного захисту церковнослов'янської мовної традиції, історичної назви “Русь”, підтримки “образования руської народності”. Зрозумілим є зміщення ним історико-культурних акцентів від козаччини і Т. Шевченка до давньоруського періоду.

У третьому розділі “Історичні дослідження А. Петрушевича” аналізується науковий доробок вченого. Наукова діяльність А. Петрушевича над вивченням історичного минулого Галичини, Волині та Буковини розпочалася ще у 40-х роках ХІХ ст. На перших порах історик планував опублікувати синтетичне дослідження з історії цих регіонів. Проте цей задум йому, на відміну від Д. Зубрицького та І. Шараневича, не вдалося втілити. Натомість, А. Петрушевич видав збірник документальних матеріалів під назвою “Сводная Галицко-Русская летопись”. Інші ж його праці переважно короткі за змістом присвячені окремим питанням з історії Галичини чи Буковини ХІ- ХVІІІ ст.

Арсенал наукових досліджень А. Петрушевича багатий на використання різноманітних галузей історичного знання. Вивчаючи той чи інший об'єкт епохи або розглядаючи події на певному відрізку часу, вчений використовував не тільки письмові джерела, але й послуговувався досягненнями археології,