Художній світ української імпресіоністичної повісті пореволюційного десятиліття

Виокремлення людини з потоку історії, показ її психодуховного світосприймання саме в певний момент, передача кожної миті життя – основа поетики імпресіоністичної повісті.

Основний тип героя – це образ самотньої, приреченої, зайвої люди-ни; він чи не найбільше відповідав соціальній структурі середовища, відби-вав зрушення суспільної свідомості. У творах А. Головка, М. Івченка, П. Панча категорія “зайвої людини” подана в одиничній іпостасі, М. Хви-льовий у “Санаторійній зоні” вимальовує цілу галерею зайвих людей, вчорашніх палких борців за нове життя, в якому їм тепер немає місця. Герої імпресіоністичної повісті намагаються осмислити своє життя, знайти своє місце у новому світі, проте трагічне відчуття невблаганної плинності, неспівпадіння бажаного й дійсного пов’язане з проблемою зруйнованих ілюзій. Те “сяйво червоної зірки”, до якого так прагнули герої, у яке вірили, виявилося недосяжним. Хаос, руїна, суспільні катаклізми спричинили крах мрій людських, породили зайву, чужу, непотрібну особистість, яка самотня, бо ніхто її не розуміє, її прагнення не оцінюються. Такі люди замикаються у собі, існують в іншому світі і так чи інакше морально чи фізично приречені. Ці три категорії – самотність, непотрібність (зайвість), приреченість – складають кільця одного ланцюга й самі по собі не можуть існувати окремо. Екзистенційна категорія відчуженості дуже близька ім-пресіонізму, який перейняв ще й трагічні моменти, адже імпресіоністичні картини у своїй суті – світлі, сонячні, насичені яскравими кольорами.

Незважаючи на втрату моральних цінностей та безсенсовість існу-вання, герої намагаються все ж знайти красу, відчути її смак у зближенні з природою та у маленьких радощах своєї безкорисливості. Песимісти за своєю натурою, пасивні спостерігачі, що втратили надію, зневірились у тогочасній реальності, вони все ж таки вірять, що “настане день, коли людина з ніжним серцем, цілком визволившись від зброї, покаже світові, що тільки лагідні наслідують землю”. Письменники-імпресіоністи схиляються перед природою у божественному поклоні, знаходячи у її спогляданні душевну рівновагу.

Звернення до індивідуально-конкретного, а не типового героя, зосередження уваги на динаміці його настрою, почуттях, сприйманні стає найважливішою особливістю при зображенні характеру кожного персонажа і йде від Чехова та Винниченка.

Імпресіонізм 20-х років показав людину, яка, “опинившись на “межі епох”, шукає себе, прагне з’ясувати свою мету на землі. Він зірвав маску з обличчя людини і показав те, чого сама людина навіть про себе не знала”, показав, “яке скомпліктоване, яке дуже складне психічне життя людини”, адже його завданням було заглянути в глибину душі і показати внутрішній світ людини – її дійсну суть.

Сучасники А. Головка, М. Хвильового, В. Підмогильного, М. Івченка, П. Панча, Ю. Яновського, Г. Михайличенка – М. Пруст, А. Камю, А. Бєлий, М. Булгаков, як і їх предтечі – М. Коцюбинський, В. Стефаник, А. Чехов, Гі де Мопассан, К. Гамсун, дивилися на людину з точки зору своїх народів і своїх середовищ. Так само молоді митці української культури переважну більшість своїх тем черпали з національного грунту, з життя народу та української інтелігенції, не оминаючи тих проблем, безпосередніми свідками яких були. Проте до всього, про що вони писали, підходили з перспективи суворої правди, не ідеалізуючи дійсності.

Для української імпресіоністичної повісті 20-х років характерне зображення роздвоєної, рефлектуючої, самотньої особистості, що стало основою концепції героя.

У другому розділі “Інтертекстуальне поле імпресіоністичної повісті: полеміка, тотожність і нетотожність художньої картини світу (Г. Михайличенко “Блакитний роман” і А. Головко “Червоний роман”; А. Головко “Можу” й “Остап Шаптала” В. Підмогильного” та інші), розглянуто деякі положення структурно-семіотичного літературознавства, здійснено текстологічний аналіз творів, окреслено інтертекстуальне поле цих повістей.

Інтертекстуальні зв’язки в українській імпресіоністичній прозі 20-х років зазнали якісних змін щодо прози межі ХІХ – ХХ ст. Такі прозаїки, як М. Івченко, А. Головко, М. Хвильовий, “модифікують жанрові структури, мотиви, образи своїх авторитетних попередників (насамперед М. Коцюбинського), не відкидаючи їхнього досвіду, але й не будучи слухняними продовжувачами”. Водночас дискусія, взаємополеміка текстів на художньому рівні в імпресіоністичній прозі післяреволюційного десятиліття – звичне явище.

20-ті роки характеризуються дискусійністю, полемічністю художньої літератури, що полягала не тільки в стильовому чи ідейно-естетичному протиставленні, але й у використанні кольорової символіки. Полеміка повістей цього періоду була продиктована часом і стильовою несумісністю творів.

У першому підрозділі “Дискурсивність, стильове та кольорове протиставлення “Червоного роману” А. Головком “Блакитному роману” Г. Михайличенка” йдеться про полемічне спрямування цих повістей. “Блакитний роман” став об’єктом гострих і тривалих дискусій для критики 20-х років (В. Гадзінський, О. Дорошкевич, С. Єфремов, М. Зеров, Ф. Якубовський), на відміну від твору А. Головка, який був хоч побіжно, але позитивно оцінений критикою (М. Доленго, О. Дорошкевич, М. Зеров). У повісті Г. Михайличенка дано “боротьбу двох світів в аспекті психологічних змагань особи, що стоїть на