Художній світ української імпресіоністичної повісті пореволюційного десятиліття

Ідентичність у розумінні функціональних можливостей слова, яка полягає в тому, що слово живе не тільки в імпресіоністичній площині, але й у реалістичній, натуралістичній, символістській спостерігаємо в “Червоному романі” й у “Блакитному романі”. Ці повісті побудовані з урахуванням принципів поетичного осмислення дійсності, тому у них діють закони поетичного і прозового слова, перебуваючи у тісній взаємодії. Захоплення ритмом, потяг до музичності був наслідком того, що обидва автори розпочинали свою творчість як поети. Музичність оповіді і, як наслідок, – звукова оркестровка у творах робить картину зображення живописнішою, зримішою.

Тенденція до змалювання безіменних героїв була поширеною у 20-х роках, що, зокрема, спостерігаємо у повістях А. Головка та Г. Михайли-ченка. Герой “Червоного роману”, хоч і безіменна, проте реальна особис-тість, вчинки якої психологічно вмотивовані: мрії, переживання Ти мають під собою конкретну матеріальну основу – завести господарство. Сучасні літературознавці (В. Мельник, Г. Сіпака, В. Пахаренко) вказують, що герой у “Червоному романі” один – з розколотою, роздвоєною психікою, тому йде постійна боротьба між Я-оповідачем та Ти-селянином. Образна система повісті Г. Михайличенка демонструє складне переплетіння окультних та міфологічних істин. Символіка “Блакитного роману” зумовлює велику кількість варіантів його інтерпретації. Якщо В. Гадзінський кожен образ твору визначає як певний символ: Іна – Україна (країна), Ти – український народ, Яся – революція, Чоловік – лідер червоних, то Г. Хоменко трактує його з погляду філософської категорії життя і смерті. Безперечно, кожен образ твору має символічне навантаження, але, безумовно, що в кожен з них автор вклав свій біль і тривогу, віру і надію, зумовлені трагічними подіями національної революції в Україні. Проте образ Іни символізує собою не тільки Україну (країну), але й велику любов, блакитну мрію, благословення людської краси і гармонії, і цей синкретичний сплав дав нам неповторний образ-символ; а Ти – це й український народ, й трагізм людської душі, що поривається до недосяжного ідеалу. Стверджувати, що це конкретні образи-символи ми не можемо, адже автор не дає для цього чіткого натяку, залишаючи натомість простір для тлумачень.

Символіка “Червоного роману” не ускладнена, як у повісті Г. Михай-личенка. Тут у центрі художньої системи поставлено дві антагоністичні психології – революціонера-колективіста і селянина-бідняка; зростає роль соціальних орієнтирів як у трактуванні психології персонажів, так і в зображенні місця і часу подій.

Полеміка, дискусійність цих творів, викликана кольоровим протиставленням, знайшла вираження на стильовому та жанровому рівні, зокрема у трактуванні образів, символіки, структури.

У другому підрозділі “Взаємополеміка, взаємодія та взаємовідштовхування образів у творах А. Головка “Можу” та “Остап Шаптала” В. Підмогильного” основна увага зосереджена на інтертекстуальному полі цих повістей. Трагічна морально-побутова роздвоєність героя інтерпретується у повісті А. Головка “Можу”. Цим твором автор полемізував із повістю В. Підмогильного “Остап Шаптала”. До недавнього часу побутувала думка про те, що А. Головко, написавши “Можу”, виступив “проти помилкових поглядів В. Підмогильного, поле-мізуючи з тезою останнього, ніби “розум – раб почуття”. Проте сучасні дослідники (В. Мельник, Г. Сіпака) частіше вдаються до зіставлення цих творів з метою з’ясувати, яку функцію виконують одні і ті ж стильові прийоми в межах різних художніх структур. Спільність цих письменників полягає у тому, що вони вже у перших своїх повістях зуміли заглибитися у психіку особистості, яка болісно шукає себе, зазнаючи більше поразок, ніж перемог, але не залишає наміру пізнати глибину своєї душі, відчути себе органічною частиною великої системи буття.

Повість “Остап Шаптала” побудована на “матеріалі” роздумів героя, усвідомлення себе на межі духовного і фізичного. Ця проблема інтерпретується й у повісті “Можу”. Граничне напруження, внутрішній конфлікт, стресова ситуація на межі роздвоєння свідомості відтворює кризову ситуацію в житті особистості (самогубство Гордія та наближений до божевілля стан Остапа).

Розв’язуючи екзистенційну проблему, В. Підмогильний прямує до поєднання свого героя не з матеріальним світом, а з духовним космосом, Абсолютом. Для Остапа цим Абсолютом є досягнення гармонії зі смертю. А. Головко показує смерть як остаточний кінець фізичного життя, як звільнення “здорового” суспільства від “хворих”, непрацездатних людей, бо “тіло немічне і людина не приносить вже нікому своєю працею користі”. Якщо смерть у “Можу” трактується як біологічний кінець організму, то у творі В. Підмогильного це: 1) кінець людського життя, 2) кінечна передумова для переходу в нове життя. Спираючись на екзистенційну теорію сенсу існування, людина, вдаючись до самогубства, як Гордій, розв’язує для себе питання про існування Абсолюту, цим самим намагаючись довести, “що в смерті він вільний, що його смерть добровільна”. Образ смерті у повісті “Остап Шаптала” трактується у формі, близькій до теорії експресіонізму, характерною ознакою якого є “віталізація смерті”, що виражається, з одного боку, марнотою і несуттєвістю фізичного тіла, а з іншого – переходом від смерті до життя.

Образ Гордія протиставлений образу Остапа Шаптали. Відтворенню внутрішнього стану героїв підпорядковано й суто імпресіоністичні художні засоби: світлотінь, колір, вібрацію. Головко використовує світлі тони у своїх творах (у “Можу” світосприймання пронизане сонцем), а у Підмогильного всі центральні події відбуваються при темному освітленні або вночі, що суперечить імпресіоністичній манері й надає повісті деякої таємничості.

Обидва герої –