Інвестиційна діяльність комерційного банку та її вплив на його фінансовий стан

Оцінювання ризиків – справа надзвичайно важлива для будь-якого інвестора. Для іноземного інвестора її значимість зростає, оскільки, потрапляючи в незнайоме середовище, він важче орієнтується, ніж вітчизняний інвестор. Саме тому для нього важливо знати недоліки та переваги різних систем оцінювання інвестиційного клімату. Аналізуючи фактори ризику, доцільно приділяти особливу увагу тим чинникам, з якими інвестор буде стикатися найчастіше і які мають найсильніший вплив на його інтереси.

Усі наведені системи недостатньо конкретні та слабко спеціалізовані за галузями, в які фірма прагне інвестувати капітал. І, зрештою, підбір факторів ризику і частка їх у будь-якій системі завжди містять у собі елемент субєктивного.

Отже, системи оцінок інвестиційних ризиків не забезпечують потенційному інвестору можливості уникнути небезпеки. Вони покликані допомогти йому на початковій стадії інвестиційного проекту при вирішенні проблеми прийняття рішення стосовно того, “куди” (в яку країну, галузь і т. п.), “як” (спосіб проникнення на ринок) та “коли” (залежно від тривалості проекту) слід чи не слід спрямувати свій капітал.

Інвесторам, які вже діють за кордоном, важливо знати системи оцінок для вирішення проблем: варто чи не варто розширювати свою діяльність на певному ринку, збут якої продукції слід планувати, варто залишатись на цьому ринку чи ні.

Управління ризиком передбачає застосування певних обмежувачів збиткового впливу ризику на інвестиційний проект.

До методів обмеження ризиків відносять:

1) Підвищення вартості проекту на величину премії за ризик. Наприклад, якщо рівень інвестиційного ризику дорівнює за 10-бальною системою 1-2 балам, а за 100-бальною – 90 – 100 балам, то інвестор у вартість інвестиційного проекту не закладає премії за ризик. У міру зростання ризику від 2 до 3 балів (за 10-бальною системою) або від 80 до 90 балів (за 100-бальною) реальну ставку дисконту збільшують, як правило, на 3 процентні пункти. За умови, що рівень ризику перевищує 5 балів (менший 60 балів), дають 11 процентних пунктів дисконту і т. д.

Корекція ставки здійнюється двома методами:

а) додаванням премії за ризик до вартості початково авансованого капіталу:

б) додаванням його до внутрішньої норми дохідності.

2) Створення (або розширення) резервного фонду як страховки від можливих втрат в інвестиційній діяльності.

3) Страхування політичного ризику через державні та напівдержавні організації.

Фондовий ринок ґрунтується на зобов'язаннях і відповідальності. Спеціалізованими учасниками фондового ринку є такі інвестиційні інститути:

фінансові посередники (брокери) :

інвестиційні консультанти:

інвестиційні компанії:

інвестиційні фонди.

Фінансовий брокер – юридична особа, яка виконує посередницькі функції при купівлі-продажу цінних паперів за рахунок і за дорученням клієнтів.

Інвестиційні консультанти – юридичні та фізичні особи, які надають консультаційні послуги з проблем інвестування на основі підряду або договору. Вони виконують такі функції:

аналіз ринку ЦП (експертиза конкретних угод, вивчення та прогнозування конюнктури ринку) ;

надання консультацій з питань права;

консультації з організації та методичного забезпечення емісії ЦП;

організація та супровід ЦП на біржу;

розробка нормативної документації з операцій із ЦП;

професійне забезпечення розробки проекту випуску ЦП та реалізації завдань інвестиційного проекту;

оцінювання портфеля (пакета) ЦП;

інформаційне обслуговування клієнтів;

підготовка і проведення робіт з приватизації державної власності та робіт, повязаних з формуванням ринку цінних паперів.

Інвестиційні компанії (інвестиційні дилери) – юридичні особи, які діють на ринку ЦП не за рахунок клієнтів, а за рахунок своїх власних засобів. Вони виконують такі функції:

організація та гарантування випуску ЦП;

вкладення засобів у ЦП;

купівля-продаж ЦП (як дилери).

Інвестиційний фонд – юридична особа, яка займається залученням засобів за рахунок емісії власних цінних паперів та інвестування власних засобів у ЦП інших емітентів. З метою зменшення ризику вкладень в акції фонду, держава, певним чином, регламентує діяльність інвестиційних фондів.

Інвестиційні фонди дають доручення банкам-депозитаріям здійснювати розрахункові кредитні та касові операції. Але банк-депозитарій не може виступати як управляючий інвестиційного фонду, а фонд не може інвестувати в банк-депозитарій свої активи.

Інвестиційний фонд ще називають кінцевим інвестором. Інвестиційний консультант або інвестиційний брокер чи дилер несуть чітко визначену законом відповідальність перед інвестором.

Згідно з наведеною вище структурою інвестиційних інститутів та розмежуванням відповідальності може виникнути, як мінімум, два різновиди страхування відповідальності:

страхування інвестора від помилкових дій інвестиційного консультанта та посередника;

страхування інвестиційного консультанта і брокера від власних помилок і повязаних з цим претензій до них з боку інвестора та інших осіб.

Страхові компанії, які беруть на себе зобовязання за цим видом страхування, пропонують такі варіанти страхового покриття, тобто страхують:

річний дохід інвестора на рівні, що забезпечується безризиковим вкладенням капіталу;

величину, яка дорівнює різниці між оголошеним розміром дивіденду і фактичним його розміром;

ризик втрати капіталу, вкладеного в купівлю акцій, у розмірі номінальної вартості акцій або фактично сплачених сум;

втрачений прибуток у розмірі прибутку з безризикового вкладення капіталу або фактичних виплат за попередній рік;

дохід за 3 – 5 і більше років, поки фактично отриманий дохід інвестора з цінних паперів не досягне