Історія української культури 002

Поява літератури в Київській Русі була важливим явищем культурного життя. Виникла вона на ґрунті усної народної словесності, слов’янської міфології, а також унаслідок засвоєння   після   запровадження   християнства   візантійсько-болгарського   літературного

досвіду. До наших днів дійшли два види пам’яток давньоруської літератури: перекладні та оригінальні.

Перекладна література Київської Русі представлена творами різних жанрів і різного спрямування, серед яких:

-  біблійна  література  (похвальні  пісні,  гімни  Богові,  Богородиці,  святим,  зокрема канони, кόндаки, ікоси, акафісти; переклади Старого й Нового Заповітів, зокрема Псалтир, Четвероєвангеліє, Апостол; оспівування і возвеличення християнських святих – житія; збірки оповідань про подвиги пустельників, ченців – патерики; неканонізовані перекази на біблійні теми, близькі до житійної літератури – апокрифи, наприклад, Ходіння Богородиці по мукам, Похвала пророку Іллі);

- природничо-наукова література (перекладні енциклопедичні книги, зокрема анонімний

«Фізіолог», «Шестиднев» Іоанна Екзарха, «Християнська топографія» Козьми Індикоплова);

- історична література (переклади візантійських хронік Іоанна Малали, Георгія Амартола, у яких цікаві оповідання від часів створення світу і факти поєднуються з біблійними переказами);

-  повісті  (прозові  оповіді,  найпопулярніші  серед  яких  «Александрія»  про  життя  і подвиги Олександра Македонського).

На основі перекладної літератури, а також під впливом усної народної творчості формується оригінальна література Київської Русі.

1. Житія – це життєписи святих мучеників і князів, які стали жертвами князівських усобиць, наприклад, «Житія Бориса і Гліба», «Житіє Антонія Печерського», «Житіє княгині Ольги» та ін. На відміну від візантійських, вони набували світського характеру, зображували державних діячів.

2.  Проповіді, зокрема «Слово про закон і благодать», виголошене приблизно 1050 р. в Софії митрополитом Іларіоном. Це своєрідний маніфест самоусвідомлення руського народу, утвердження самостійності Київської держави і церкви.

3. «Повчання Мономаха» - зразок популярного в середньовічній літературі жанру повчань і одночасно життєпис; оригінальний твір, у якому Володимир Мономах (роки правління 1113—1125) висловлює думки загальнодержавного, політичного та морального характеру,  повчає  своїх  дітей  бути  розумними  правителями,  захищати  інтереси  Русі, боротися з князівськими міжусобицями, самим учитися й поширювати освіту, власною поведінкою подавати приклад іншим.

4.  Героїчна поема «Слово о полку Ігоревім» (1185 – 1187) – найвизначніша пам’ятка Київської Русі, неперевершений шедевр світової літератури. Поразка русичів у боротьбі з половцями 1185 р. послужила авторові приводом для пекучих роздумів про долю рідної землі   і   народу,   про   необхідність   всенародного   єднання   для   відсічі   ворогам.   Твір перекладений багатьма мовами світу.  1985 за ухвалою ЮНЕСКО відзначалося 800-річчя

«Слова».

5.  Збірка оповідань про історію та ченців Києво-Печерського монастиря поч. ХІІІ ст. –

«Києво-Печерський  патерик».  В  його  основі  лежать  легенди  і  перекази  про  особливу

 

святість  монастиря,  місця,  де  він  заснований,  підкреслюється  значення  монастиря  як осередку культури. Серед тих, кого прославляв патерик – монах Агапіт, перший відомий руський лікар, з іменем якого пов’язують заснування лікарні при монастирі.

6.  Паломницька література. Паломництво – це ходіння до святої землі, до Палестини, до

Гробу Господнього. Найвідомішою пам’яткою паломницької літератури початку ХІІ ст. є

«Житіє і ходіння Данила, руської землі ігумена», написане ігуменом одного з чернігівських монастирів Данилом, який відвідав святі місця і описав усе побачене – топографію середньовічної Палестини, біблійні легенди.

7. Історична література. Літописання – оригінальний вид літератури, якого не знала жодна країна Західної Європи. Літописи — це історичні твори, у яких розповідь велася за роками («літами») і які містили не тільки стислі записи, а й цілі новели, перекази та легенди про  окремі  історичні  події.  На  відміну  від  західноєвропейських  хронік,  що  писалися латиною, літописи велися рідною мовою, близькою до народної, були надбанням як княжої еліти, так і широкого загалу освіченого населення. Вони читалися, переписувалися упродовж багатьох століть, тому й дійшли до нашого часу. Традиція літописання склалася в Києві у Х ст.

Основою давньоруського літописання є «Повість минулих літ» – літописне зведення початку ХІІ ст., укладене ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором. Це історико- художній твір, що висвітлює історію східних слов’ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов’янської писемності та ін. Записи подаються порічно, при цьому використовуються перекази, оповідання, повісті, легенди.

Важливе культурно-історичне значення має «Київський літопис», укладений ігуменом Матвієм у Видубицькому монастирі на поч. ХІІ ст., який продовжує «Повість минулих літ» і охоплює події 1118—1200 рр. Головна тема літопису — Київ і Київська земля, боротьба за стольний град між Мономаховичами й Ольговичами, заклики до єднання у боротьбі проти іноземних завойовників.

Унікальною пам’яткою історичної літератури є «Галицько-Волинський літопис» (XIII ст.),  присвячений  історії  Галичини  і  Волині,  охоплює  події  1201—1292  років.  У  ньому подано опис діяльності князя Данила Галицького, вміщені розповіді про Куремсину рать, війну з польським королем Болеславом, прихід на Русь орд Ногая і Телебуга, повість про Володимира Васильковича.

Не  викликає  сумнівів,  що  в  Київській  Русі  була  поширена  й  усна  словесність, зокрема календарно-обрядова поезія, епічні оповідання, казки, легенди, перекази, билини, які дійшли до нас у фольклорних творах. Але через відсутність писемних пам’яток (крім голосінь, плачів, билин), у яких би вони були зафіксовані, не можна достовірно говорити про те, які сюжети й образи є здобутком Київської Русі, а які більш