Історія української культури

Учені-літературознавці здійснили великий обсяг робіт з перевидання української літературної класики, виявили й зібрали в архівах, бібліотеках, приватних зібраннях багато рукописів з творчої спадщини українських письменників. Визначною подією у науковому й культурному житті України був вихід у світ 10-томного видання творів Т. Г. Шевченка, повного зібрання творів І. П. Котляревського, збірників літературної спадщини Лесі Українки та І. Я. Франка. Набутий досвід став у нагоді архівістам при підготовці академічного зібрання творів Т. Г. Шевченка, видання літературної, наукової та епістолярної спадщини І. Я. Франка в 50 томах, ряду ґрунтовних досліджень творчості українських письменників різних поколінь.

3. Література і мистецтво соціалістичного реалізму

Національне культурне відродження, яке започаткувала революція 1917-1921 років, продовжувалось і після поразки визвольних змагань та утвердження в Україні радянської влади. Адже за короткий час сформувалися такі соціально-політичні та національно-духовні вартості, які протягом усього ХХ ст. визначали напрямок розбудови національної державності та культури. Створився той особливий духовний клімат, який позначився на розвитку усієї нації і багато в чому визначив усю подальшу історію України. Нехтувати цією реальністю радянська влада у перші роки свого існування не могла.

З 1923 року бере початок політична кампанія, відома під назвою „українізації”. Ідеологи та організатори цього процесу з числа керівництва Компартії України розглядали українізацію як прилучення широких мас до національної освіти та культури. Безумовно, головним її завданням було піднесення авторитету радянської влади, проте українізація мала своїм побічним наслідком бурхливий розвиток української освіти, літератури, мистецтва.

Загальне піднесення національної культури у 1917-1933 роках яскраво проявилось у розвитку літературного процесу. Це була доба відносно вільного розвитку літератури та мистецтва, коли створили свої найкращі прозові твори М. Хвильовий, В. Підмогильний, Г. Косинка, Ю. Яновський. Широку популярність завоював гуморист Остап Вишня. На 1920-ті роки припадає розквіт творчості П. Тичини та М. Рильського, поряд з ними творила ціла плеяда талановитих поетів: М. Зеров, М. Драй-Хмара, Є. Плужник, В. Сосюра, М. Бажан, Т. Осьмачка.

Новій українській поезії того часу були притаманні романтичні настрої. Виходять поетичні збірки В. Чумака („Заспів”), В. Сосюри („Червона зима”), І. Кулика („Мої коломийки”). Подією культурного життя стали поетичні збірки П. Тичини „Сонячні кларнети” і „Плуг”.

Характерними рисами поетики нового стилю були неспокій, прискорений рух життя, пошуки яскравих форм і засобів його художнього вираження. Важливою ознакою культурного відродження стало продовження гуманістичних традицій Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Кобилянської, М. Коцюбинського. На творчості українських літераторів позначився також вплив європейських модернізму. Зокрема, тяжіння до нього було характерним для творчості поета, театрознавця, перекладача М. Вороного (1871-1940). Він одним з перших увів до української лірики тему міста, інші модерністські мотиви європейської поезії.

Проте наближення багатьох українських літераторів до західноєвропейської модерністської естетики не було механічним запозиченням. Продовжуючи притаманну для української культури барокову традицію, вони виробляли новий, необароковий стиль у формі символізму. Подібні мотиви відчутні в творчості Миколи Бажана 20-х років. Його поезія характеризувалася узагальненнями глибокого філософського значення. Про зрілість таланту поета свідчить збірка „Будівлі” (1929), що цілком відповідає традиціям необароко і водночас є новаторською, наповненою тонкими відтінками художнього зіставлення віків та культур.

Найвидатніша постать тогочасної української поезії – Павло Тичина (1891-1967). Поезії його збірки „Сонячні кларнети” (мали новаторський характер. На жаль, під тиском політичної диктатури поет зайняв примиренську позицію і був канонізований як зразковий оспівувач соціалістичних перетворень. Проте кращі твори П. Тичини продовжують гуманістичні традиції народної пісенності, творчості Г. Сковороди та Т. Шевченка.

Особливе місце у розгортанні культурного відродження належало неформальній літературній київській групі „неокласиків”. Їх естетична програма характеризувалась прагненням до строгої форми, гармонійної завершеності вірша, наслідуванням класичних зразків. Вони намагалися позбавити українську поезію сентименталізму й поверховості, понад усе ставили в літературі професіоналізм, намагалися спиратися у мистецькій практиці на кращі зразки європейської класики. В своїй діяльності група рішуче виступала проти ідейної платформи „Пролеткульту”, проти профанації літератури закликами до масовості, пролетаризації, проти заперечення класичної культурної спадщини. Ідейним натхненням групи „неокласиків” був Микола Зеров (1890-1937) – видатний діяч національного відродження, поет, есеїст, критик, професор.

Найвидатнішою поетичною індивідуальністю в групі неокласиків був Максим Рильський (1895-1964). Справжній злет творчості поета починається з його збірки „Під осінніми зорями” (1918), де романтичний дух раннього періоду органічно поєднується з вишуканою ліричною формою. У наступних збірках 20-х років „Крізь бурю і сніг”, „Синя далечінь”, „Тринадцята весна”, романтичний елемент слабне, натомість посилюється класична ясність. Поезія М. Рильського, на відміну від поезії П. Тичини, побудована передусім на класичних зразках. Він збагатив українську культуру не лише культивуванням української мови, але й своїми перекладами з західноєвропейських літератур. Однак у 1932 році після гострої критики за „втечу від життя”, „ідеалізм” і „книжність” М. Рильський змушений був „перебудуватися” і став офіційним радянським поетом, автором „Пісні про Сталіна”, поем „Марина”, „Літо”, „Україна”.

До групи “неокласиків” належали також М. Драй-Хмара (справжнє прізвище – Драй), П. Филипович, О. Бургхардт (псевдонім – Юрій Клен). Доля їх складалася трагічно, хист кожного так і не розкрився до кінця.

Визначним теоретиком національно-культурного відродження був