Історія української культури

Держава безпосередньо керувала митцями, об’єднуючи їх у організації на кшталт творчих спілок письменників, художників, журналістів тощо. Було проголошено утвердження єдино правильного мистецького стилю – „соціалістичного реалізму”. Він вимагав зображення типових характерів у типових обставинах з неухильною орієнтацією на цілком визначену систему духовних цінностей, передбачав зображення дійсності „з точки зору інтересів пролетаріату”, тобто заохочував її свідоме перекручування. Дійсно правдиве відображення життя засобами мистецтва було об'єктивно нездійсненним під наглядом цензури. Забороненою залишалася сувора правда тяжкого життя, соціальної несправедливості, масового голоду, кричущого порушення законності й репресії.

Кульмінаційними в розгромі українського культурного життя були 1933 і 1934 pоки. На початку 1933 року заарештували поета, прозаїка та драматурга М. Ялового. Вражений арештом свого друга і подіями, свідком яких був, застрелився Микола Хвильовий. Того ж року за звинуваченням у причетності до „Української військової організації” був ув'язнений Остап Вишня. Був розігнаний експериментальний театр „Березіль”, а його творець Лесь Курбас загинув у трудовому таборі. Так, тільки в 1934 – 1938 роках було репресовано більше половини членів та кандидатів в члени Спілки письменників України. Кілька сотень кобзарів були скликані на з'їзд, де їх усіх заарештували і розстріляли.

Ті талановиті радянські письменники, поети, художники, режисери, які уникнули репресій, змушені були орієнтуватися на пересічні ідеологічні стандарти та художні прийоми. Свободи творчості вони вже не мали. Різноманітні літературні об'єднання були закриті і злиті в Спілку письменників України. Вона була оформлена на І-му з'їзді письменників України, який відбувся у 1934 році. Слідом за письменниками об'єдналися у творчі спілки інші митці. Система намагалась диктувати не лише творчий метод, художню форму, але й зміст мистецтва. Соціалістичний реалізм від початку заперечував доцільність розвитку національних культур народів СРСР, у тому числі українського. Він орієнтувався на штучну ідею диференціації єдиної національної культури на культуру „соціалістичну, демократичну, народну”, з одного боку, та культуру „буржуазно-націоналістичну, реакційну” – з іншого.

Насильно привнесені ідеологічні постулати естетики соціалістичного реалізму, далекі від потреб розвитку української національної культури, мали, принаймні, два негативні наслідки: по-перше, сприяли формуванню кількох поколінь денаціоналізованих бездуховних конформістів; по-друге, призвели до поширення кон’юнктури в мистецтві, філософії, гуманітарних науках, фронтального знищення національних шкіл у мистецтві тощо. Основний наслідок цієї доби – фізичне й духовне знищення найяскравіших представників національної інтелігенції.

Разом з тим, було б невірно сприймати цей період розвитку української культури лише як час тотального нищення її здобутків та митців. Розвиток культури не припинявся. Навпаки, накреслюванні більшовиками плани настільки перевищували вихідний культурний рівень населення, що дістали назву „культурної революції”. Щоправда, основний наголос у роботі щодо піднесення культури ставився на ідеологію. Вимагалося виховувати маси в дусі комуністичних ідей і при цьому нещадно придушувати ідеологічний вплив на них з боку некомуністичних, а тим більше антикомуністичних сил. Підхід партії до культурних надбань був утилітарним. Культура цікавила партійну номенклатуру не сама по собі, а тільки під кутом зору зміцнення будованого ладу.

За допомогою спілок письменників, художників, композиторів ідеологічні відділи партії придушували в зародку будь-яке відхилення від регламентованого мислення і лінії поведінки. При зовнішній повазі до національних форм культури власті виявили неабияку вправність в уніфікації глибинного змісту культурного процесу за ідеологічними стандартами, так званого „соціалістичного реалізму».

Саме в цей час розпочинається тотальне підкорення всіх форм професійної культури ідеологічним та естетичним догмам соціалістичного реалізму, що мало трагічні наслідки для духовного життя народу. Навіть талановиті радянські письменники, поети, художники, режисери, які дебютували в 1930-ті роки, змушені були орієнтуватися на пересічні ідеологічні стандарти та художні прийоми.

Часто, щоб врятувати себе, митцям доводилось у своїх творах прославляти КПРС і Сталіна. Прикладом може бути поезія Андрія Малишка драматургія Олександра Корнійчука. Поезія А. Малишка багато в чому споріднена з народною поетичною творчістю, є романтично піднесеною, музикальною. Його вірші, покладені на музику Платоном Майбородою („Київський вальс”, „Пісня про рушник”, „Стежина”), Олександром Білашем („Цвітуть осінні тихі небеса”), отримали народне визнання. Проте у Малишка можна знайти чимало кон’юнктурних творів. Зокрема, про його збірку віршів, присвячених Шевченкові, критик І. Дзюба писав: „Чимало в книжці велемовності і суєслів’я. Надмірну в ній вишневих садків, дніпрових хвиль, світанків і зір, рушників і калинових грон, чебрецю, а зовсім немає куди важніших складників Шевченкової поезії”.

У 1930-ті роки розпочався злет кар’єри драматурга, кінорежисера, громадського діяча О. Є. Корнійчука. На всесоюзному конкурсі у Москві в 1933р. його п’єса „Загибель ескадри” була відзначена премією. Успішно йшли в театрах п’єси „Платон Кречет” (1934), „Правда” (1937), „Богдан Хмельницький” (1939), „Фронт” (1942), „В степах України” (1941), „Макар Діброва” (1948), „Сторінка щоденника” (1964), „Пам’ять серця” (1969) тощо. Персонажі багатьох творів О. Корнійчука позначені виразною індивідуальністю, автор прагне до психологічного аналізу. Водночас драматургії О. Корнійчука притаманні соціальний схематизм, спрощеність життєвих ситуацій, відхилення від життєвої правди. Послідовне проведення „лінії партії”, вірність принципам соціалістичного реалізму – все це сприяло не лише мистецькій, але й політичній кар’єрі драматурга, який був