Історія української культури

Молоді українські письменники були піддані критиці вже на серпневому (1962) пленумі ЦК КПУ, що розглядав питання ідеологічної роботи партії. Але широкий наступ на шестидесятників розпочався наприкінці 1962 pоку, після зустрічі партійного і урядового керівництва з представниками творчої інтелігенції у Москві. Боротьбу з модернізмом, абстракціонізмом, будь-якими новаціями, що виходили за рамки традиційного реалістичного мистецтва, було підхоплено і в Україні. „Відлига” скінчилась трагічно для покоління „шістдесятників”. Більшість з них були репресовані, а В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин загинули в ув'язненні. Творча праця знову ставилася під жорсткий адміністративний контроль. Розпочалися атаки на І. Дзюбу, І. Світличного, Є. Сверстюка, які підтримували „шестидесятників”. На зустрічі представників української творчої інтелігенції з ідеологічними працівниками в квітні 1963 р. критиковано І. Драча, М. Вінграновського, С. Голованівського. Йшла кампанія проти тих, хто приділяв надмірну увагу негативним явищам сталінського періоду. В західних областях УРСР пророблялася група „формалістичних теоретиків” з Львівського інституту декоративного і ужиткового мистецтва. Тобто, почалося згортання процесів лібералізації і з'явилися перші ознаки ресталінізації суспільства.

Більш як половина українських театрів ставила вистави російською мовою. Репертуар кінотеатрів на 99% був російськомовним і навіть українські фільми переважно демонструвалися у російськомовному варіанті.

З часу приходу до влади В. Щербицького відбулась переорієнтація видавничої політики. Наприклад, якщо 1973 р. в Україні російською мовою вийшло 3, 3 млн. примірників художньої літератури, то вже 1974 р. – 9, 9 млн. За переписом 1989 p., українці в СРСР становили 15, 5% населення, а книжок та брошур українською мовою 1988 р. було видано за назвами всього 2, 8% та за тиражем 4%. У 1970 р. ці пропорції знаходились на рівні відповідно 5, 2 та 8, 5%.

Непересічний талант і громадянську мужність виявив поет, літературознавець і критик з Донеччини Василь Стус. Переслідуваний і гнаний, він лише за кордоном зумів опублікувати книжку прекрасних поезій „Зимові дерева”.

Трагічною була доля Миколи Руденка, поета, письменника і публіциста, ветерана війни з німецько-фашистськими загарбниками. Його літературний доробок багатий і різноманітний. Перу М. Руденка належать роман „Вітер в обличчя”, „Остання шабля”, фантастичні повісті „Чарівний бумеранг”, „Народжений блискавкою”, трагедія „На дні морському”. Наприкінці 60-х pp. вийшли три збірки поета: „Всесвіт у тобі”, „Сто світил”, „Оновлення”. Всі ці твори одразу по виході були заборонені. Автора заарештували. Перебуваючи в ув'язненні він написав цикл віршів „Я вільний”, поему „Хрест”, збірки лірики „Прозріння”, „За ґратами”.

Письменники України попри всі труднощі, переслідування і репресії продовжували працювати над історичною та сучасною тематикою. Гелій Снегірьов підготував у 1970-ті роки повість „Ненько моя, ненько” про процес „Спілки визволення України”, яка вийшла за кордоном. Євген Сверстюк, що багато віддавав сил боротьбі за збереження національних традицій, написав есе „Собор у риштованні” – історично-філософський твір про трагедію сучасної України. Справжнім шедевром був видрукуваний 1980 р. віршований роман Ліни Костенко „Маруся Чурай”, що в яскравих образах змальовує епоху Б. Хмельницького. В центрі твору – народна поетеса і співачка Маруся Чурай, авторка багатьох пісень, що здобули велику популярність серед людей.

Українська література у 60-80-ті роки поповнюється творами одного з натхненників шістдесятництва, відомого письменника Олеся Гончара („Тронка”, “Циклон”, „Собор”, „Берег любові”, „Твоя зоря”, „Чорний яр”), романами і повістями Михайла Стельмаха („Чотири броди”, „Дума про тебе”, „Правда і кривда”), Павла Загребельного („Розгін”, „Диво”), Василя Дрозда („Катастрофа”), Івана Білика („Меч Арея”), Василя Земляка („Лебедина зграя”, „Зелені млини”), Олекси Чендея („Березневий сніг”). Інтерес громадськості викликали історичні романи Р. Іваничука, Ю. Мушкетика. Плідно працювали О. Коломієць, М. Зарудний та інші драматурги, п'єси яких ставилися театрами України й інших республік. Українську поезію збагатили новаторські твори Івана Драча, Дмитра Павличка, Василя Голобородька, Ліни Костенко, Андрія Малишка.

З великими труднощами пробивало собі шлях новаторство у кінематографі і музиці, образотворчому й театральному мистецтві. Видатним явищем українського кіно стала творчість Сергія Параджанова („Тіні забутих предків”), Юрія Іллєнка („Вечір на Івана Купала”, „Білий птах з чорною відзнакою”, „Криниця для спраглих”), Леоніда Осики („Камінний хрест”, „Подарунок на іменини”), Леоніда Бикова („У бій ідуть тільки старики” „Ати-бати, йшли солдати”), Кіри Муратової („Короткі зустрічі”).

На 1970-1980-ті роки припадав пік творчості таких митців, як скульптор і живописець Іван Гончар, художники Алла Горська, Лариса Семикіна, Опанас Заливаха, майстри сцени і кіно Іван Миколайчук, Броніслав Брондуков, композитор Володимир Івасюк. Найхарактернішою рисою творчості їх усіх були високий професіоналізм, новаторство, оригінальність і національний колорит.

Людиною великого таланту і музичного чуття був Володимир Івасюк – молодий композитор, уродженець Буковини. Він мав хист і до музики, і до поезії, укладав віршовані тексти для своїх музичних творів. Його пісні „Я піду в далекі гори” (1968), „Червона рута” (1969), „Водограй” (1969) дуже швидко заспівали по всій Україні і далеко за її межами. Співали його пісні навіть ті, хто ніколи не розмовляв українською мовою. Пісня В. Івасюка „Червона рута” дала назву фестивалю української пісні та