Історія української культури

Завершення фашистської окупації України стало важливим стимулом подальшого розвитку культури, відбудови культурно-освітніх, мистецьких і наукових закладів. У республіці розгорнувся рух по відновленню шкіл, вузів, клубів, хат-читалень, бібліотек методом народної будови, тобто силами і коштами громадськості.

Однак за радістю відновлення і розширення мережі наукових, мистецьких, культурно-освітніх закладів крилася трагедія творців духовних цінностей, тупикова ситуація всього національно-культурного життя. Як і в довоєнні роки, режим форсовано централізував усі культурні прояви і почав знову зводити духовні процеси в єдине русло, контрольоване і кероване комуністичною партією. На всіх українських землях було уніфіковано систему дошкільного виховання, народної освіти, вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, видавництв, наукових установ. Викликані обставинами війни певні поступки режиму українському патріотизмові поступово обриваються, відходять у забуття.

Відновлення ідеологічної роботи у суспільстві було довірено Андрію Жданову, близькому помічникові Й. Сталіна. Ідеологічна кампанія була спрямована насамперед проти тих, хто прагнув лібералізації культурної атмосфери і захоплювався досягненнями західної культури. Водночас ця кампанія мала на меті ще більше підносити досягнення російської культури і науки на противагу успіхам інших народів.

Протягом 1946-1948 pоків було прийнято низку постанов ЦК ВКП (б) з питань розвитку літератури і мистецтва, які характеризувались грубим і некомпетентним втручанням у творчу діяльність, запереченням елементарних художніх свобод. Відповідно до них ЦК КП (б) У ухвалив постанови, метою яких було „наведення порядку” в українській радянській літературі і мистецтві: „Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури”, „Про журнал сатири і гумору „Перець”, „Про журнал „Вітчизна”, „Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення” (1946), „Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв'язку з постановою ЦК ВКП (б) „Про оперу „Великая дружба” В. Мураделі” (1948) та ін.

Редакція журналу „Вітчизна”, зокрема головний редактор Юрій Яновський і його заступник Євген Кирилюк, звинувачувалась в тому, що „систематично надавала свої сторінки для пропаганди буржуазно-націоналістичної ідеології і сама опинилася в полоні буржуазно-націоналістичних поглядів”. Журнал „Перець” звинувачувався у відсутності „гострої сатири на зовнішніх і внутрішніх ворогів нашої Батьківщини”. Тоді ж подібній критиці було піддано перший том „Історії України” під редакцією М. Н. Петровського „за грубі політичні помилки і перекручення буржуазно-націоналістичного характеру”. У суспільних науках все більше утверджувалися догматизм і диктат. З кінця 1948 року в Україні розгорнулася кампанія боротьби проти „низькопоклонства” перед Заходом і „космополітизму” єврейських письменників і художників.

Вершиною ідеологічного наступу став 1951 pік, коли було піддано необґрунтованій і різкій критиці патріотичний вірш В. Сосюри „Любіть Україну”. Цей вірш був названий „ідейно порочним твором”, а автора змусили опублікувати принизливе каяття. M. Рильському знову згадали про „серйозні ідеологічні помилки”, критикувалася опера К. Данькевича „Богдан Хмельницький”.

Наприкінці 1940-х – на початку 50-х років в умовах навішування націоналістичних ярликів, боротьби з національними культурами набирає величезних розмірів фетишизація російської культури та історії. Ідеологія і політична тактика сталінізму носили відкрито великоруський націоналістичний характер. Скрізь і всюди проголошувалось, що в економіці і політиці, філософії і науці саме російській думці належало „всесвітньо-історичне значення”. З початком так званої „хрущовської відлиги” – часткової десталінізації внутрішньополітичного життя – створились більш сприятливі умови для розвитку літератури та мистецтва. Критика культу особи поклала край „сталініані” в мистецтві УРСР. З музеїв, виставок, галерей вилучалися численні полотна і скульптури, присвячені „вождю всіх народів”. Митці України, насамперед графіки, почали пошуки нових форм в образотворчому мистецтві, виходячи за рамки соціалістичного реалізму. Першою ластівкою пробудження стала публікація в червні 1955 року в „Литературной газете” статті О. Довженка „Мистецтво живопису і сучасність”. У ній містився заклик „розширювати творчі межі соціалістичного реалізму”. Він знайшов глибоке розуміння й підтримку як в Україні, так і за її межами, сприймався як сигнал нових можливостей для вільного творчого пошуку.

Першим на нову ситуацію зреагували письменники. З позицій „розширеного трактування методу соціалістичного реалізму” написані автобіографічна повість самого Олександра Довженка „За ширмою”, його повісті „Зачарована Десна” і „Поема про море”, а також поеми „Розстріляне безсмертя”, „Мазепа” та повість „Третя рота” Володимира Сосюри, Леоніда Первомайського „Дикий мед”, роман Григора Тютюнника „Вир”.

Серед різних категорій населення зріс інтерес до української мови і культури, до історії свого народу. Це видно особливо виразно на результатах книговидавничої справи. Саме в цей період книжки українською мовою складали найбільший відсоток від усіх книг, опублікованих в Україні, порівняно з іншими роками повоєнної історії. В 1957 році вони становили 53%, у 1958 – 60, у 1960-му – 49, але уже в 1965 році цей показник опустився фактично до рівня 1940 р. – 41%. Далі – лише неухильно зменшувався. Після смерті Й. Сталіна критика культу особи відкрила можливість оновлення і лібералізації суспільства. Цей процес був складним і суперечливим, але загалом сприяв громадському пробудженню, національному відродженню в Україні. Так, у період політичної відлиги (1956 – 1961) відбулась відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур, зокрема української. „Відлига”, як було названо цей період за однойменним твором І. Еренбурга, розкріпачила творчий потенціал українського народу, сприяла піднесенню національної гідності та самосвідомості, збереженню й примноженню духовних і моральних сил для подальшої боротьби.

Знову