Історія української культури

Під впливом громадської думки відбулося деяке поліпшення мовної ситуації, зроблені деякі кроки в напрямі українізації системи вищої та середньої спеціальної освіти, передусім в західних областях України. Проте головним наслідком „відлиги” було формування генерації молодих українських письменників, поетів, публіцистів, митців, так званих „шістдесятників”, які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися усіма доступними засобами проти тоталітарної системи.

У середині 50-х років з'явилися нові періодичні видання, зокрема журнали „Прапор” (1956), „Радянське літературознавство” (1957), відновився вихід журналу „Всесвіт” (1958). У цей час були створені такі наукові центри, як Академія будівництва і архітектури, Українська сільськогосподарська академія наук (1956), а також нові творчі спілки – Спілка журналістів України (1957) та спілка працівників кінематографії України (1958). Почалося видання „Українського історичного журналу” та першої „Української Радянської Енциклопедії”. Більша увага стала приділятися розвитку літературознавства і мовознавства, що знайшло відображення у виданні багатотомних праць з історії української літератури та літературної мови, „Антології української поезії” та ін. У 1962 році встановлено щорічну Шевченківську премію, яка присуджувалась в галузі літератури, журналістики, мистецтва та архітектури.

На розвиток української культури, на громадське життя в Україні того часу помітно вплинуло нове покоління талановитих митців, які одержали назву „шестидесятників”, оскільки піднесення їх творчої діяльності припало на 60-ті роки ХХ ст. Твори цих поетів, прозаїків, літературних критиків нерідко з труднощами пробивали собі шлях на сторінки журналів, проте користувалися популярністю серед молоді, поширюючись у численних рукописах. Саме з цього часу беруть початок українські позацензурні видання або, як його називали, „самвидав”.

Серед зачинателів руху „шестидесятників” були Ліна Костенко і Василь Симоненко. Вони виступили проти фальшу, єлейності в зображенні дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Великий інтерес читачів викликали збірки поезій Л. Костенко „Проміння землі” (1957), „Вітрила” (1958), „Мандрівки серця” (1961). У 1962 р. побачила світ перша збірка В. Симоненка „Тиша і грім”, що стала водночас його останньою прижиттєвою книгою. В 1953 р. Дмитро Павличко дебютував збіркою „Любов і ненависть”. Широкий відгук 1962 р. одержали перші збірки поезій Івана Драча „Соняшник” та Миколи Вінграновського „Атомні прелюди”. До них приєдналася велика група творчої молоді, яка прагнула зламати літературні шаблони, знайти нові зображувальні форми, переступити через одномірне, одноколірне, догматичне сприйняття світу. У плеяді митців-шестидесятників – поети Борис Олійник, Віталій Коротич, Іван Калинець, Василь Стус, прозаїки Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Роман Іваничук, критики Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, публіцист В’ячеслав Чорновіл та ін.

Характеризуючи шістдесятництво, один із його представників Валентин Мороз підкреслював: „То було молоде покоління, яке пішло в університети, яке могло уже подумати про щось інше, а не тільки про елементарні умови існування... Чорновіл, наприклад, був редактором комсомольської загальноукраїнської газети. Дзюба був одним з найважливіших критиків у Спілці письменників України. Стус був аспірантом в Інституті літератури в Києві. Одним словом, люди на найвищих щаблях... які в комуністичному істеблішменті могли далеко піти. Але це були найкращі люди в розумінні моральному... Вони відчували, що проповідувати те, в що не віриш, просто робити кар'єру, дивитись, як твій нарід російщать, – це багно. Значить, у тих людей виникло природне бажання вирватись з багна”.

Важливим документом нової хвилі відродження стала праця І. Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація”. З позицій „розширеного трактування соціалістичного реалізму” автор розглядав проблему права націй на самовизначення, доводив, що Ленін вкладав у поняття „націоналізм поневоленої нації” позитивний зміст. Творча та громадська діяльність І. Світличного, Є. Сверстюка, В. Стуса, Л. Костенко, В. Симоненка, І. Драча, М. Вінграновського, М. Руденка, Є. Гуцала та багатьох інших, яка була спрямована на відродження національної самосвідомості та гідності, становити одну з героїчних сторінок в історії української культури.

Однак уже у другій половині 1960-х років почалось згортання „відлиги”, а з приходом на пост Першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького (1972) розпочався новий наступ на українську мову та культуру. Щербицький відмовився від терміна „український народ”, а вживав лише поняття „народ України”. Уже на початку своєї керівної діяльності на найвищому партійному посту В. В. Щербицький звернув увагу на „помилки і недоліки в ідеологічній роботі”, які виявились, на його погляд, в ідеалізації патріархальщини, висвітленні історичного минулого українського народу з ідейно хибних позицій „самобутності”.

Поширювалась теза про стирання національних відмінностей, особливо мовних, про „зближення націй і досягнення їх повної єдності”. Тобто йшлося про „злиття націй”, перетворення їх у єдину соціалістичну націю, у „нову, історичну спільність – радянський народ”. Так теоретично обґрунтовувалась чергова хвиля русифікації багатонаціонального СРСР.

Українська мова почала зникати з офіційного вжитку. Приклад у цьому подав сам лідер комуністів республіки виголошенням звітної доповіді на XXV з'їзді Компартії України (1976) російською мовою. Надалі престижним вважалося