Історія української культури

Шлях авангарду й експериментаторству в українській музиці прокладав композитор, диригент, педагог Борис Лятошинський. На Західній Україні плідно працювали композитори Л. Січинський, А. Вахнянин, Ф. Колесса, С. Людкевич, В. Барвінський. Широку культурно-просвітницьку роботу проводили музично-співацькі товариства „Руська бесіда”, „Торбан”, „Боян”.

У галузі архітектури періоду національного піднесення українські митці прагнули відшукати втрачений національний стиль, творчо переосмислюючи традиції народної дерев’яної архітектури і „козацького бароко”. У цьому напрямі працював архітектор Д. Дяченко, один із засновників українського архітектурного стилю. Йому належать споруди земської лікарні у Лубнах комплекс Української сільськогосподарської академії та ін. Талановитий митець був незаконно репресований. Принципи народної архітектури використовував у своїй творчості В. Троценко, автор проектів шкіл, лікарень, клубів на Криворіжжі та Донбасі, Червонозаводського театру в Харкові тощо.

На етапі національного відродження в 1920-ті роки значно пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва. Поштовх в цьому напрямі надала Українська Академія Мистецтв, утворена в 1917 році. Перший ректор Академії видатний художник-графік Г. Нарбут залишив помітний слід в історії, української культури. Його творчий стиль формувався під впливом ренесансних ідей німецького художника А. Дюрера, традицій неокласицизму та модернізму. Творчі пошуки Г. Нарбута визначає національне спрямування. Він створив п'ятнадцять своєрідних композицій до „Української абетки”, де особливо відчутні національні фольклорні мотиви. Йому належать рисунки грошових знаків Української Народної Республіки, державної символіки, гербів тощо. Для графічних творів характерні витончена техніка, бездоганний художній смак.

Непересічне значення для розвитку українського монументального живопису має творчість художника М. Бойчука (1882 – 1937), який обстоював власну концепцію живопису, що ґрунтувалася на поєднанні національних (передусім іконописних) і світових традицій малярства. Під керівництвом М. Бойчука виконано розписи Луцьких казарм у Києві, санаторію ім. ВУЦВК в Одесі, Червонозаводського театру у Харкові. Звинувачений у пропаганді буржуазно-націоналістичних ідей, М. Бойчук був репресований 1937 р. і розстріляний, більшість його творів знищено. Але в теорію мистецтва міцно увійшли поняття „школа Бойчука”, „бойчукізм”.

На традиції європейського модернізму орієнтувалися представники „Об’єднання Сучасних Митців” (ОСМ), заснованого А. Петрицьким. Він працював у галузі театральної демокрації (зокрема, оформляв вистави „Молодого театру”). У творчій спадщині митця чільне місце займає серія зі 150 портретів діячів української культури. ідомі своїми новаторськими пошуками художники М. Бурачек, М. Жук, Василь і Федір Кричевські, О. Мурашко та ін.

Стосовно української скульптури слід зазначити, що на її розвиткові негативно позначилися вимоги соціального замовлення, так звана „монументальна пропаганда”, спрямована на увічнення образів вождів революції. Ідеологічна цензура в галузі скульптури проявилася найвідчутніше. Показові в цьому відношенні всесоюзний конкурс на проект пам’ятника Т. Шевченку у Києві 1926 році, де були відхилені всі 26 пропозицій, а також міжнародний конкурс на проект пам’ятника Т. Шевченку у Харкові 1930 році, де були відхилені проекти відомих українських скульпторів. Пам’ятники Т. Шевченкові у Харкові (1935 р.), Києві та Каневі (1939 р.) створив російський скульптор М. Манізер.

Проте культурне піднесення в Радянській Україні майже припиняється вже наприкінці 1920-х років, коли сталінське керівництво розпочало наступ на національну культуру, що супроводжувався переслідуванням, а далі й фізичним знищенням кращих сил творчої інтелігенції. „Розстріляне відродження” – під такою назвою увійшла в українську історію ця сторінка національної культури.

Доба „великого перелому” (1930-ті роки) характеризувалася істотними, але неоднозначними результатами в галузі культурного будівництва. З одного боку, було досягнуто вагомих позитивних результатів у розвитку культури. Підвищився загальноосвітній рівень народних мас; розширювалося коло людей, професійно зайнятих творенням культурних цінностей. З іншого боку – репресії сталінського керівництва поширювалися у першу чергу на найбільш освічену частину суспільства і тому істотно підірвали його культурний потенціал.

У 1933 році Й. Сталін оголосив головною небезпекою місцевий націоналізм (а не російський шовінізм, як раніше). Це стало сигналом до контрнаступу на українізацію, яка тепер вважалася націоналістичною контрреволюцією. У 1937 році слово „українізація” остаточно зникло з партійних документів. У 1938 році в усіх школах було запроваджене обов'язкове вивчення російської мови. Українська абетка, граматика і словник були максимально наближені до російських.

Було зменшено кількість українських шкіл, скоротився відсоток українських учителів і науковців, закривалися українські театри, заборонялися п'єси українською мовою. Якщо у 1931 році 90% газет і 85% журналів були україномовними, то в 1940 їх частка скоротилася, відповідно, до 70% і 45%. Фактично відновилася політика русифікації, хоча вголос це ніколи не проголошувалося.

Наслідки контрукраїнізації були негативними для українського народу. Відбулося падіння престижу української мови і культури, зведення останньої до провінційного рівня, русифікації значної частини України, передусім східних областей і міського населення. Під загрозою опинилося саме існування українців як нації.

Тоталітаризм у культурі позначився прагненням вождів поставити культуру на службу політиці та ідеології, контролювати поліцейськими методами мистецтво, науку, саму людську думку, заохочуючи добровільних слуг та репресуючи тих, хто намагався зберегти творчу свободу і людську совість. Унаслідок ідеологізації культурного життя, яка дійшла до крайніх меж і найбільш потворних форм, за рамками дозволеного опинилися колосальні пласти із загальнолюдської культурної спадщини. Відбувається запекла боротьба з будь-якими проявами декадансу, до якого може бути зараховане і абстрактне мистецтво, і джаз, і мода на строкаті краватки чи широкі (або вузькі) штани.

Будь-який твір розглядається з позиції його