Історія української культури

Уся складність і суперечливість радянської дійсності відбилася в житті й творчості геніального українського радянського кінорежисера і письменника Олександра Петровича Довженка (1894 – 1956). До значних здобутків митця належать фільми “Звенигора” (1928), „Арсенал” (1929), „Земля” (1930), „Іван” (1932), „Аероград” (1935), „Щорс” (1939). Він був також автором документально-публіцистичних фільмів, п’єс, автобіографічної повісті “Зачарована Десна” (1957), кіноповісті “Повість полум’яних літ” (1944 – 1945 рр., екранізована в 1961 році дружиною О. Довженка – Ю. Солнцевою) тощо. Митець надзвичайної сили, О. Довженко змушений був багато в чому обмежити свій творчий пошук, коли після фільму „Земля” розпочалось його переслідування офіційною критикою. Зокрема, нереалізованим залишився його намір екранізувати повість М. Гоголя „Тарас Бульба”, сценарій до якої був написаний у 1940 році.

Яскравою сторінкою в історії української культури став період Великої Вітчизняної війни. Парадоксально, але саме в цей час відбулось деяке покращення умов її розвитку. У час, коли вирішувалася доля самого сталінського режиму, останній був змушений послабити репресії проти української інтелігенції, допустити відродження національних почуттів українців, жорстоко утискуваних в мирний період. Москва досить швидко зрозуміла, що війну з іноземними загарбниками не можна вести, не спираючись на патріотичні, у своїй основі національні почуття народу. „Роки війни, – писав М. Бажан, – за всіх тяжких переживань, були для мене як для поета щасливим часом, щасливішим, принаймні за попередні та й деякі з наступних. Я міг писати, не силуючи себе, те, що думав, говорити те, що переповнювало мене”. „Вперше за багато років українські вчені і письменники одержали право вголос сказати про „національний дух українського народу” (М. Рильський). У літературі і науці почався рух за відновлення власної історичної пам'яті, за реальне національне усвідомлення народу і не лише в боротьбі з фашизмом, а й у перспективі, у всіх галузях суспільного буття. І хоча цей рух був до певної міри контрольований, але в багатьох ділянках культурного життя він став помітною і впливовою реальністю. З кінця 1941 року в українській радянській літературі одна за одною починають друкуватися статті істориків і письменників, присвячені величним сторінкам національного минулого, передусім яскравим зразкам відсічі загарбникам і поневолювачам. Раз у раз вони звертаються з різних тематичних приводів до героїчних постатей вітчизняної історії: Ярослава Мудрого, Данила Галицького, П. Конашевича-Сагайдачного. Відроджується потяг до національного традиціоналізму, прориваються назовні мотиви українського патріотизму, що не мав нічого спільного зі штучно культивованим радянським патріотизмом.

Роки війни стали часом появи значних, наповнених патріотичним пафосом віршованих творів, які об'єднала тема нестерпної туги за рідною землею, любові до отчого краю (Максим Рильський „Слово про рідну матір”; Павло Тичина „Голос матері”, „В безсонну ніч”; Володимир Сосюра „Любіть Україну”; Леонід Первомайський „На Полтавщині”; Андрій Малишко – цикл „Україно моя”).

Першого ж дня війни Україна слухала натхненне звучання поетичної «Клятви» М. Бажана. Пружні слова, карбований ритм віршованих рядків, заклична суворість рефрену: „Ніколи, ніколи не буде Вкраїна рабою німецьких катів” – були почуті й сприйняті людськими серцями. Актуальність твору, його художня цінність виявилися тривкими. Того ж 1941 року „Клятва” стала піснею композитора Г. Верьовки, кантатою Ю. Мейтуса, а в повоєнний час – основою однієї з частин ораторії К. Данькевича „Жовтень”.

Невичерпну тему війни, подвигу й страждань мистецьки освоювали насамперед мобільні художні жанри – поезія, нарис, репортаж, кінохроніка, плакат. У жанрі плакату художнім явищем стали графічні роботи В. Касіяна „На бій, слов'яни” та „Вражою злою кров'ю волю окропіте” – оригінальна серія плакатів на тексти Т. Шевченка.

У повоєнний період керівництво СРСР зробило спробу повернутись до практики контролю над творчим процесом. Ідеологічна ситуація в Україні середини 40-х-на початку 50-х років негативно позначилася на розвитку вітчизняної культури. Однак всупереч обставинам ними створено чимало творів, що залишили помітний слід у художній культурі українського народу. Так, Юрій Яновський опублікував роман „Жива вода”, темою якого була воєнна і повоєнна дійсність України. Петро Панч видав ряд новел і роман „Запорожці”, в якому змалював події з української історії 1639-1648 pоків. Історичний роман з часів Хмельниччини написав Натан Рибак – „Так сходило сонце”. Юрію Смоличу належить роман „Вони не пройшли” про німецьку окупацію Харкова в 1941-1942 pоках. Плідно працювали Володимир Сосюра, Остап Вишня. Особливу популярність у повоєнні роки здобула творчість Олесь Гончара, автора трилогії „Прапороносці”, повісті „Земля гуде”. До помітних явищ літературного життя належали збірки поезій Андрія Малишка „Чотири літа”, „За синім океаном”, збірка Леоніда Первомайського „Земля”, поема Павла Тичини „Похорон друга”, автобіографічна поема Максима Рильського „Мандрівка в молодість”.

Зусиллями талановитих митців України розвивалося театральне, музичне, образотворче мистецтво та кіно. Уже в 1944 році було завершено реевакуацію театрів. Відновлювали життя і ті театральні колективи, які припинили роботу під час війни. В західних областях УРСР було створено 18 нових театрів. У другій половині 40-х років в УРСР діяло 96 театрів, у 78 із них спектаклі ставили українською мовою. Спільною бідою їх була ідейна й мистецька уніфікованість, а спільним здобутком – наявність великої плеяди талановитих акторів. У театрах України працювали такі видатні майстри сцени, як Марія Литвиненко-Вольгемут, 3інаїда Гайдай, Гнат