Історія української культури

Нових барв набула в 1970-80-ті роки музика Ігоря Шамо, Мирослава Скорика, Євген Станкевича. Широкою популярністю користувалися виконавці масової естрадної пісні Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, тріо Мареничів та ін.

З другої половини 1980-х років розпочався процес відродження історичної пам'яті, повернення народові культурної спадщини попередніх поколінь. Вагомий внесок у цю справу зробили Спілка письменників України та її друковані органи: газета „Літературна Україна”, часописи „Вітчизна”, „Жовтень” (з 1990 р. – „Дзвін”), „Київ”, „Прапор” (з 1991 р. – „Березіль”). Свій вагомий внесок зробили також часописи „Дніпро”, „Всесвіт”, академічні журнали „Радянське літературознавство” (з 1990 р. – „Слово і час”), „Народна творчість і етнографія”, тижневик „Україна” та квартальник „Пам'ятки України”.

З'явилися нові розвідки, вперше опубліковані твори Богдана Лепкого, Григорія Чупринки, Миколи Зерова, Володимира Винниченка, Михайла Драй-Хмари, Павла Савченка, Гната Михайличенка, Миколи Куліша, Василя Симоненка, Василя Стуса, Івана Світличного, Євгена Сверстюка та інших. Журнал „Пам'ятки України” започаткував рубрику, в якій вміщено бібліографічні відомості про незаслужено забутих українських краєзнавців, про діяльність подвижника української культури Івана Гончара, проблемні статті істориків М. Брайчевського, Я. Дашкевича, Я. Ісаєвича, Ф. Шевченка. Для українського народу відкривалася практично не знана досі творчість письменників української діаспори – Євгена Маланюка, Тодося Осьмачки, Івана Багряного, Уласа Самчука, Григорія Костюка, поетів-борців, які загинули в боротьбі з фашизмом – Олени Теліги, Олега Ольжича (Кандиби). На особливу увагу заслуговують народознавчі етюди Василя Скуратівського, що повертають читачів до джерел народних традицій. Побачили світ багато цікавих творів українських письменників: поезія Ліни Костенко, поема „Чорнобильська мадонна” І. Драча, документальна повість „Чорнобиль” Ю. Щербака, публіцистика І. Дзюби.

Процес духовного відродження української культури започаткував IX з'їзд письменників України (1986), а українські письменники очолили його, ставши першою опозицією у суспільстві, яке від 1930-х років опозиції не знало. Концентрований аналіз занепаду української культури зробив на Всесоюзній творчій конференції в Ленінграді, що відбулася в 1987 році, Олесь Гончар. Відбивши загальні настрої української творчої інтелігенції, видатний український письменник висловив думку, що літературі і науці необхідно спільно з гуманістичних позицій трудитися в ім'я людини. Саме до цього ідеалу завжди прагнули найкращі українські митці, художники і літератори. І тому, попри всі труднощі культурного розвитку в умовах тоталітарного режиму, в зазначений період в Україні відбувається подальше піднесення художньої культури, літератури і образотворчого мистецтва.

У 1989 році на Полтавщині відбулося перше республіканське свято української мови, а наступного року – на Житомирщині. Весь процес духовного відродження об'єктивно змусив Верховну Раду у жовтні 1989 р. прийняти хай і половинчастий, внаслідок тиску консерваторів від компартії, „Закон про мови в Українській РСР”, за яким українська мова отримала статус державної. У другій половині 1980-х років відбувається значне оновлення національної культури, пов’язане з протестом проти ідеологічної регламентації культурного життя, з орієнтацією на загальнолюдські цінності світової культури. Розпочинається нове відродження, передусім як заперечення штучних догм соціалістичного реалізму, а також космополітичних вартостей комерційної поп-культури. Цей, четвертий, етап в історії української культури ХХ ст. органічно пов’язаний з відродженням національної державності.

4. Проблеми розвитку культури в незалежній Україні

Проголошення незалежності України та розбудова держави зумовили формування нової культурної парадигми, яка б відповідала реаліям посттоталітарного суспільства і, будучи національно зорієнтованою, органічно вписувалась у загальносвітові культурні процеси. Відбувається переорієнтація суспільної свідомості від духовних цінностей радянської доби до цінностей вільного, демократичного, відкритого суспільства, що, зокрема, знайшло відображення в прийнятих у 1992 р. Верховною Радою України таких законодавчих актах, як „Основи законодавства про культуру”, Державна національна програма „Українська освіта в ХХІ ст. ”, „Закон про освіту” та ін.

Для взаємодії культури та суспільства в умовах перехідного періоду характерні багатовекторність та багатоплановість. Культурний фактор активно впливає на суспільний розвиток, а суспільство вносить серйозні корективи у динаміку культурного процесу. У духовно-культурному житті в Україні дедалі більшої сили і розмаху набули наступні складні, суперечливі та неоднозначні процеси:

- перегляд, переосмислення та переоцінка поглядів, орієнтирів, настанов поведінки, що домінували в радянські часи;

– повернення традиційних цінностей української національної культури, відтворення релігійних та національних форм світосприйняття;

– проникнення й адаптація на національному ґрунті нової системи цінностей, які характерні для духовно-культурного життя західної цивілізації;

– відмежування від російської культурної спадщини, яка, як вважається, гальмує виявлення української національної самобутності.

– обмеження ролі держави у культурному процесі при одночасному посиленні ринкових впливів на зміст художньої творчості.

Зіткнення зазначених культуротворчих потоків призвело до ситуації, яку деякі дослідники називають „культурним шоком в посткомуністичних суспільствах”. Його загальними рисами є ерозія звичної системи естетичних цінностей, втрата мотивації до споживання й творення культурних цінностей, посилення конфронтаційності суспільства у культурній сфері, ностальгія за тоталітарним «порядком» у певної частини суспільства.

Перші роки існування незалежної Української держави принесли кілька позитивних тенденцій у сфері освіти. Зокрема, відбулась певна деідеологізація вітчизняної культури, навчального процесу у вищий і середній школах. Зміцнився зв’язок освіти з національною історією, культурою і традиціями. Відбулося переведення на україномовний режим середньої та вищої шкіл.

Стало можливим забезпечити свободу творчості педагогам-новаторам. Урізноманітнився спектр навчальних закладів, що дозволило врахувати інтереси підростаючого покоління, а також реальні потреби суспільства. На