Історія української культури

Предмет:

Культурологія

Тип роботи:

Повідомлення до семінарського заняття

К-сть сторінок:

138

Мова:

Українська

Оцінка:

Микола Хвильовий. Він поділяв принципи „неокласиків”, бачив мету літературного процесу у розкритті прекрасного в людині. Така позиція суперечила офіційну радянську ідеологію, спрямованій на формування „пролетарської культури” та „класових цінностей”. М. Хвильовий ототожнював ідеї „Пролеткульту” з хуторянством, критикував політику „масовізму” в культурі. Неприховані політичні акценти містить роман М. Хвильового „Вальдшнепи”. Безперечно, це один з кращих національно визначених творів тогочасної української літератури. На жаль, його останні частини втрачені за не вияснених обставин. Новели Хвильового „Сині етюди” започаткували нову українську прозу, а твори „Санітарна зона”, „Фрагменти”, „Я (Романтика) ”, „Редактор Карк” належать до кращих зразків світової літератури.

У Києві працював видатний російський письменник М. Булгаков, автор романів „Майстер і Маргарита”, „Біла гвардія”, п’єс „Дні Турбіних”, „Собаче серце” тощо. Не можна викидати з української культури тих літераторів, що творили не українською, а російською мовою. Серед них були, такі видатні прозаїки й поети, як І. Бабель („Одеські оповідання” збірка оповідань „Кінармія”), І. Ільф і Є. Петров („Дванадцять стільців”, „Золоте теля”), В. Катаєв (роман „Час, уперед! ”, повість „Біліє парус одинокий”), Е. Багрицький (поема „Дума про Опанаса”) та ін.

Цікаві творчі пошуки відбувалися в 1920-ті роки в драматургії та театрі. На кінець 1925 року у республіці налічувалось 45 театрів, у 1932 році – 70. Великої популярності серед глядачів набув перший державний Драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка, який діяв під керівництвом Л. Загарова і В. Кривецького. Утворений у 1912 р. у Києві, з 1927 р. цей театр працює у Дніпропетровську. Нині це Дніпропетровський український музично-драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка.

Засновником новітнього напряму в українському театральному мистецтві став „Молодий театр”, який організували відразу після революції Лесь Курбас і Гнат Юра. В основу його театральної естетики були покладені західноєвропейські модерністські тенденції. Свій перший сезон театр відкрив постановкою п’єс „У пущі” Лесі Українки і „Затоплений дзвін” Г. Гауптмана. Сенсацію сезону були спектаклі „Гайдамаки” Т. Шевченка та „Цар Едип” Софокла.

Лесь Курбас (1887 – 1937) здобув визнання як видатний організатор театру і режисер-реформатор театрального мистецтва, який прагнув піднести український театр до світового рівня і зберегти притаманний йому національний стиль. У своїх естетичних пошуках режисер наближався до програми неокласиків, намагаючись синтезувати здобутки класичної європейської драматургії і традиції українського театру.

У 1922 році Лесь Курбас на основі „Молодого театру” створив новаторське об’єднання – театр „Березіль”. Театральна практика „Березолю” сприяла згуртуванню і творчому зростанню акторів А. Бучми, В. Василька, Й. Гірняка, Н. Ужвій, В. Чистякової. Традиції театру увійшли в творчу практику акторської майстерності, заклали підвалини новаторської театральної школи в Україні.

У 1919 році відокремився від „Молодого театру” Гнат Юра. З групою акторів він створив театр ім. І. Франка, що в наш час є одним з провідних українських театрів. Серед видатних майстрів, які у 1920-х роках зробили значний внесок у розвиток радянського театрального мистецтва, були класики української сцени – П. Саксаганський, М. Заньковецька, М. Садовський.

Широку палітру взаємозв’язків між людиною і новою історичною дійсністю відображала драматургія Миколи Куліша (1892 – 1937). Колізія між орієнтацією на громадські цінності та психологічно укоріненими мотивами індивідуалізму, що виявляються як постійне прагнення до свободи, характеризує героїв його п’єс.

Творчість М. Куліша належить до визначених здобутків української драматургії ХХ ст. Його п’єси у 1930-х роках ставили в театрах Москви і Берліна. Широкою популярністю користувалися психологічні драми „97” та „Зона”, комедія „Мина Мазайло”, лірична драма „Патетична соната”.

У постановці Л. Курбаса п’єси М. Куліша „Народний Малахій” (1928) та „Мина Мазайло” (1929) набули класичного театрального звучання, мали значний вплив на тогочасне культурне життя України.

Музична культура України розвивалася під впливом трьох основних чинників: традицій народної пісенності, музичної школи М. Лисенка та нової європейській стилістики, закладеної творами Р. Вагнера, Р. Штрауса, М. Равеля, О. Скрябіна, Е. Гріга, А. Дворжака.

З 1920-х років українська музика виходить на рівень високої професійності, для неї характерна багатожанровість, орієнтація на великі музичні форми, перехід від сольного виконання до поліфонічного багатоголосся тощо. Значний внесок у розвиток української музичної культури зробили композитори Микола Леонович, Кирило Стеценко, Яків Степовий та ін. Активно розвивається жанр оперного мистецтва. В 1925-1926 роках були створенні перші українські театри опери та балету в Харкові, Києві та Одесі. В Україні та за її межами здобули визнання виконавці Марія Литвененко-Вольгемут, Іван Паторжинський, Іван Козловський, Зінаїда Гайдай, Борис Гмиря, Ольга Петрусенко та ін.

У 1920 році була створена державна українська мандрівна капела „Думка”, яка за короткий час стала одним з найкращих хорів в країні і пропагувала українську хорову музику не лише в республіці, а і далеко за її межами. Успішно виступала Державна капела бандуристів під керівництвом М. Михайлова.

У 1923 році було організовано Український державний симфонічний оркестр, у 1927 році – Українську державну філармонію у Харкові, яка об’єднала оркестри, колективи, ансамблі та окремих виконавців республіки. На початку 1930-х років у Києві, Харкові та Одесі відкрились консерваторії.

У 1930-ті роки поряд з постановою класичних творів театри опери та балету почали ставити і нові українські опери – „Вибух” Б. Яновського, „Щорс” Б. Лятошинського, „Гайдамаки” і „Перекоп”