Історія української культури

Після смерті Ольгерда в 1377 році між його синами розпочалася боротьба за престол. Всупереч принципам родового старшинства, спадкоємцем Ольгерда став молодший син Ягайло (1377 ? 1392 рр.). Це викликало обурення старших Ольгердовичів, які відмовилися визнати Ягайла й перейшли на службу до польського короля Людовика Угорського та московського князя Дмитра Донського. За наказом Ягайла було вбито брата Ольгерда, за смерть якого пообіцяв відомстити Вітовт. У такій ситуації князь змушений був шукати союзників і в державі, і за її межами. Так виникла потреба заручитися підтримкою Польського королівства. Зі свого боку Польща прагнула вийти з-під впливу Угорщини й намагалася посилити свій вплив на українські землі. Крім того союз двох держав мав посилити їхні позиції в боротьбі зі спільним ворогом ? Тевтонським орденом.

У результаті в 1385 р. було укладено династичний союз (шлюб між литовським князем Ягайлом і польською королевою Ядвігою), який увійшов в історію, як Кревська унія. За її умовами Ягайло ставав польським королем і литовським князем в обмін на приєднання Литви до Польщі та запровадження католицизму.

Унія стала реальною загрозою державній самостійності Литві. Це рішення викликало сильну литовсько-руську опозицію, яку очолив племінник Ольгерда й двоюрідний брат Ягайла Вітовт. Це протистояння закінчилося угодою в Острозі 1392 р., за якою король змушений був визнати останнього правителем незалежного Великого князівства Литовського. Разом із тим Кревська унія започаткувала експансію литовсько-руських земель Польщею. Від початку XV ст. рештки української державності та українського самоуправління швидко й безповоротно зникали.

Процес об’єднання Литови та Польщі був завершений Люблінською унією 1569 р. У результаті у Східній Європі утворилася величезна держава – Річ Посполита (букв. : громадська справа – республіка) на чолі з виборним монархом, який титулувався королем польським і великим князем литовським. Федерація мала спільний сейм і сенат, фінанси, податки, єдину зовнішню політику. Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі закони, суд, військо, уряд і адміністрацію. Під владою Литви залишилися землі Білорусії. Українські землі у складі Речі Посполитої були поділені на воєводства: Белзьке, Берестейське, Брацлавське, Волинське, Київське, Підляське, Подільське і Руське (в 1618 р. додалося Чернігівське). Воєводства, у свою чергу, ділилися на повіти (староства).

Після укладення Люблінської унії посилилася польсько-католицька експансія, яка спричиняла утиски і дискримінацію українського православного населення, включаючи шляхту. Цьому сприяла також політика єзуїтів, запрошених до Польщі в 60-х рр. XVI ст., та ревного католика короля Сигізмунда (Жигмонта) III Вази. Внаслідок цієї політики частина українських вищих верств денаціоналізувалася і перейшла в католицтво. Але в Україні залишилася сильна православна опозиція деяких магнатів (К. Острозький) та більшості шляхти. Не відмовляючись від легальних (сеймових) форм боротьби за права православних, українські шляхтичі налагоджували контакти з козацтвом, вступали в його ряди і займали старшинські посади в реєстровому і в запорозькому війську, а деякі (К. Косинський) очолили збройні виступи проти польської влади.

Важливим питанням цього часу стала руська православна церква, яка в ХІV ? ХVІ ст. переживала глибоку кризу. Церковні ієрархи (чужинці за походженням) продовжували титулуватися київськими владиками, але жили з 1299 р. у Володимирі-на-Клязьмі, а з 1326 р. – у Москві. Спроби галицьких князів, а пізніше польських королів створити окрему митрополію, незалежну від Москви, не увінчались успіхом – існування галицької православної митрополії виявилось короткотривалим (1303 ? 1347 рр., 1371 ? 1401 рр.). У 1356 р. був покладений початок поділу київської митрополії на московську та литовську частини, який остаточно завершився 1458 р. У результаті польське-литовського зближення становище православних у Литві значно погіршилося: їх було позбавлено права посідати державні посади, церковні ієрархи не могли брати участь в сеймі та сенаті тощо.

Утворення нової держави загострило ситуацію: більшість населення країни складали тепер віруючі двох християнських конфесій, католицької та православної, причому перша користувалася цілковитою підтримкою держави, а друга стала об’єктом експансії з боку як латинського католицтва, так і різних форм протестанства (лютеранства, соцініанства, кальвінізму). Між православними українцями та католиками-поляками почалася релігійна та культурна конфронтація. При цьому шанси православної церкви розцінювались як невисокі. На її чолі стояли контрольовані (після 1453 р.) турками патріархи, які некомпетентно втручалися у внутрішнє життя України. Церковна дисципліна в цей час повністю занепала, всепроникною стала корупція, а сама церква опинилася в цілковитій залежності від світської влади. Як наслідок, поглибився інтелектуальний і культурний застій. У Польщі, навпаки, під впливом контрреформації посилився войовничий католицизм. Єзуїти, запрошені королівською владою в 1560-х рр. для боротьби з протестанством, прищеплювали уявлення про неповноцінність православної релігії і культури, активна поширювали католицизм на