Історія української культури

Зростаючі потреби освіти сприяли розвитку книгодрукування в Україні. Майже до кінця ХV ст. книжка в Україні була рукописною. Головними осередками переписування книг залишалися монастирі. Нерідко переписувачами книг були священики, парафіяльні дяки, а також світські особи, включно до князів і княгинь, бо ця справа була богоугодною та сприятливою для спокутування гріхів та спасіння душі. Поруч з аматорами існувала категорія фахових переписувачів, які виготовляли найвартісніші рукописні фоліанти, як-от “Пересопницьке євангеліє” (середина ХVІ ст.), над створенням котрого працювала ціла група переписувачів.

Пересопницьке євангеліє – визначна рукописна пам’ятка староукраїнської мови та мистецтва середини XVI ст., один із перших рукописних українських перекладів канонічного тексту четвероєвангелія з мови болгарської та мову руську, тобто, з книжної церковнослов’янської та мову просту, близьку до народно-розмовної, що було здійснено в 1556 ? 1561 р. Один із символів української нації, оскільки ця пам’ятка відображає процес формування української мови та містить унікальний матеріал для вивчення історії української мови на всіх її рівнях. У ній чітко проступають риси живої народної мови (наявність народнорозмовної фонеми, закінчень, властивих живомовній практиці, виразно українська синтаксична структура та ін.) Саме на “Пересопницькому євангелії” складає тепер присягу при вступі на посаду Президент України.

Коли стало відомо про можливості книгодрукування, переписувачі-фахівці повели палку агітацію проти нового винаходу, запевняючи, що тільки писана від руки книга є приємною для Бога, а друкування є мало не диявольською вигадкою. В Україні ця агітація мала дещо менший успіх, ніж у тогочасній Московії, але також давалася взнаки.

Істотний вплив на початок українського книгодрукування справило виникненння наприкінці ХV ст. східнослов’янського кириличного друкарства у Кракові та Чорногорії. Так, у 1483 -1491 рр. у друкарні Швайпольта Фіоля у Кракові кириличним шрифтом на замовлення православного кліру були видрукувані церковні книги – “Часослов” і “Октоїх”. До речі, відомо що Фіолю у цій справі допомагав Юрій Дрогобич. Типографія Фіоля проіснувала недовго, оскільки майже відразу виникли тертя з католицькою церковною ієрархією. На початку ХVІ ст. друкування книг кириличним шрифтом відновив білоруський учений Франциск Скорина.

Але справжнє поширення книгодрукування в Україні розпочинається лише з другої половини ХVІ ст. І пов’язане воно з ім’ям Івана Федорова, який змушений був покинути Московію через переслідування духівництвом і боярами і шукати собі притулок на білоруських та українських землях. У 1572 р. він прибув до Львова, де за гроші українських меценатів заснував друкарню. У 1574 р. тут побачив світ “Апостол” – перша друкована книга в Україні, що мала церковний характер. У 1578 р. Федоров видає “Буквар” і “Азбуку”, призначені для мережі тогочасних шкіл. Із 1580 р. Федоров працює в Острозі, у друкарні знаменитого Острозького культурно-освітнього осередку, де за рік виходить повне друковане видання Біблії церковнослов’янською мовою.

Окрім друкарень Федорова, в Україні швидко почали роботу інші типографії – Дерманська, Рахманівська, Стрятинська, Кременецька на Волині, а дещо згодом – Київська Лаврська, Почаївська, Чернігівська та ін. Існували також “мандрівні” пересувні друкарні, які належали приватним особам, що перевозили їх із місця на місце. Все це яскраво свідчить про те, що потреба в книгах наприкінці ХVІ ст. в Україні значно зросла.

Литовсько-польська доба позначена досить поступальним розвитком української літератури. Поряд із старими жанрами виникають і нові. Серед старих жанрів важливе місце посідають літописання, апокрифи, агіографія, паломницька література. На ХV – XVI ст. припадає розквіт українського епосу (дум, балад, історичних пісень), що оспівував героїчну боротьбу й звитягу захисників вітчизни, трагічну і славетну долю рідної землі та мав генетичний зв’язок із богатирським епосом Київської Русі. З ХVІ ст. виконавцями дум і пісень стають кобзарі та лірники, що подають музичні твори у речитативно-імпровізаційниій манері під супровід кобзи, бандури або ліри.

У другій половині ХVІ ст. з’являється абсолютно новий жанр українського письменства – полемічна література. Причини виникнення полемічної літератури слід шукати у запеклій боротьбі нашого народу проти наступу Польщі на Україну, що призвела до такої ж боротьби між католиками й уніатами, з одного боку, та православними – з другого. Полемічна література не може кваліфікуватися виключно як художня література, бо її завданням було не стільки мистецьке, скільки релігійно-догматичне спрямування. Однак у ній були закладені і мистецькі вартості: письменники-полемісти вдавалися у своїх творах до прийомів ораторського мистецтва, наводили легенди, байки, перекази, зверталися до народної поезії. Всього було створено близько 140 великих полемічних творів, з яких близько 80 написано католиками та уніатами, близько 60 – православними. Серед найвизначніших письменників-полемістів – Петро Скарга (єзуїт, визначний оратор, що розпочав полеміку), Христофор Філалет, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Іван Вишенський.

Виникають і нові жанри поезії – гербова поезія, епіграма, панегірик та погребальна поезія. Два перших жанри є наслідком поширення в Україні ренесансово-гуманістичних ідей, два останніх – то вже подих бароко.

Гербова поезія тісно пов’язана з розвитком книгодрукування, оскільки в кожному українському виданні незалежно від того, церковний чи світський характер воно мало, вміщувалися вірші “на герб”. Геральдичні вірші вміщувалися у книзі безпосередньо за графічним зображенням гербів заможних українських шляхетських родів, представники яких мали стосунок до