Історія української культури

Українська культура в ХІV – першій половині ХVІІ ст. змушена була розвиватися в надзвичайно складних умовах. До них слід віднести:

• роз’єднаність українських земель;
• відсутність єдиного політичного центру;
• соціальне і національне гноблення з боку польських, литовських, угорських, турецьких та інших іноземних загарбників;
• постійну жорстоку агресію туркотатар.

Разом із тим ХІV – ХVІ ст. – це час подальшого формування українського народу, час активізації його боротьби проти польсько-литовського панування, періоди поява на історичній арені України такого самобутнього в політико-культурному контексті явища, яким було українське козацтво. Крім цього це час формування національної ідеї як головного питання культурного життя цієї доби, що було пов’язане з необхідністю збереження українського народу як такого, його мови, культури від процесів чужоземної колонізації та асиміляції.

Культурні процеси перебували у прямій залежності й підпорядкуванні інтересам національно-визвольної боротьби. Підкреслюючи свою національну окремішність і генетичну спорідненість із культурою Київської Русі, представники культурної еліти до середини ХVІІ ст. іменують себе русинами, рутенцями, роксоланами. Поряд із тим, відомий із давньоруських часів термін “Україна”, передусім у зв’язку з розвитком козацтва і його колонізаційним рухом на південь та схід, також набуває значного поширення і поступово прокладає собі шлях до утвердження в ролі не тільки топоніма, але й етноніма.

Найважливішим чинником і необхідною умовою поступу національної культури був розвиток української мови. Ще в ХІ – ХІV ст. у деяких літературних пам’ятках чітко відбито риси, властиві більш пізній українській мові. Як відомо, офіційною мовою Литовської держави була “руська мова”, що склалася на основі синтезу писемної церковнослов’янської та елементів усної давньоруської мови доби Київської Русі. Ця мова протягом ХІV – ХVІ ст. зазнала помітного розвитку шляхом подальшого збагачення елементами усної народної мови та запозичення й освоєння іншомовної лексики.

Ще однією особливістю розвитку української культури у зазначений період було те, що на тлі розвою народної культури традиційні центри культури високої – князівські двори й монастирі – до певного часу лишалися надто далекими від потужних культуротворчих процесів у народній українській масі. Давні удільні князівські роди поступово дрібніють і вироджуються. Особливо цей процес стає помітний від ХVІ ст., коли провідну роль починають відігравати польські впливи (після Люблінської унії 1569 р.) і спостерігається масова денаціоналізація української шляхти внаслідок переходу в унію чи покатоличення цілої низки знатних українських родів. Саме у ХVІ – першій половині ХVІІ ст. українська культура й православна церква як ідеологічна підвалина цієї культури зазнають найтяжчих і найвідвертіших утисків із боку польських колонізаторів.

Особливу субкультуру витворило у ХV – ХVІ ст. прикордонне українське населення, що пристосувалося до екстремальних умов тогочасного життя у формі, відомій під назвою Запорозького козацтва. В силу своєї недоступності офіційній владі козацтво на зайнятих ним вільних землях привласнило той статус, який Литовські статути надали шляхті та рицарству. З іншого боку, в козацтві ніби оживали дещо призабуті з часів раннього Середньовіччя демократичні форми “украювання” земель і перших давньоруських дружин. Зовсім не випадково козаки в усьому, включаючи зовнішній вигляд, нагадували давніх росів-русів, як їх описували арабські та візантійські джерела. Крім того, Запорожжя було простором безпосереднього контакту з “чужим”, кочівницько-мусульманським світом, який розглядався як “нечистий”, оскільке розташовувалося на межі ворожого світові християнської культури дикого хаосу. Тому за соціально-культурним змістом Запорожжя було такими собі дверима у “світ навиворіт”, що визначило і парадоксальний характер його існування – водночас аскетично-мілітарний та карнавально-сміховий. Звідси – такі непоєднувані, на перший погляд, елементи козацької культури, як суворі звичаї і кумедні ритуали, лицарськість і волоцюжництво, дисципліна й анархія, взаємодія східних і західних впливів у побуті та методах ведення війни.

Отже, у другій половині ХІV ст. на більшість українських земель поширила свою владу Литва. Велике князівство Литовське у цейчас стало найбільшою державою в Європі, причому його територія на 90% складалася з білоруських і українських земель. Величезна територія увійшла під владу Литви переважно шляхом мирних завоювань і переговорів. Тогочасний литовських князь Ольгерд дотримувався основного принципу: „Старовини не рушити, новини не вводити”.

У результаті більш низького рівня розвитку, литовці зазнали надзвичайно сильного культурного й релігійного впливу з боку східнослов’янських народів. Вони перейняли українську військову організацію, адміністративний устрій, систему господарювання, „Руська правда” стала джерелом литовського права, врядування також велося руською (україно-білоруською) мовою. Усі українські князівства були збережені як державно-політичні утворення. Князі і бояри зобов’язалися служити литовському суверену на васальних умовах. Українські зверхники були представлені у великокняжій раді, центральній адміністрації і разом з українізованими литвинами відігравали велику роль у державі. Православна церква мала провідне становище. У 1458 р. православна церква України та Білорусі була відокремлена від московської митрополії й перетворилася на самостійну київську митрополію. На звільнених від татар територіях розпочався бурхливий розвиток господарства й містобудування, зокрема, виникли міста Смотрич, Кам’янець, що став столицею Поділля. У результаті Велике князівство Литовське у другій половині ХІV ст. стало називатися Литовсько-Руським або Литовською Руссю.

У цілому ж державно-політичний симбіоз із Литвою дав українцям досить небагато культурно-цивілізаційних надбань. Велике князівство Литовське так і не стало міцною стабільною державою, хоча довгий час