+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Автореферат
К-сть сторінок:
61
Мова:
Українська
національну історичну парадигму (І. Линниченко та А. Стороженко залишилися у межах російської імперської історичної концепції). Дослідники, що мали фактично однакові стартові соціальні умови та інтелектуально-духовне становлення, здійснили доволі відмінний ідентифікаційний вибір. Але не засуджуючи чи, навпаки, схвалюючи його, важливо зважати на те, чи він відповідав загальному напрямку суспільного розвитку. В умовах активного поширення української національної свідомості та модерного націотворення таким провідним напрямком було оформлення національної історичної думки. І особистий ідентифікаційний вибір тих дослідників, які прийшли до розуміння самобутності українського історичного процесу, явно співпав з загальною тенденцією розвитку української спільноти. Історики молодшого покоління, того, яке вступило у пору наукової зрілості у 1920-ті рр., вже не мали таких складнощів з власною національною ідентифікацією. Для них українська національна парадигма була вже цілком усталеним явищем, а найголовніше – вона дозволяла їм вести плідний ннауковий пошук.
У четвертому підрозділі – “Діалог з історіографіями сусідніх народів як засіб віднайдення української національної парадигми” аналізуються українсько-білоруські, українсько-литовські та українсько-тюркські наукові зв’язки, які автор воліє розглядати як вагомий засіб національної ідентифікації.
Особливе значення мали плідні контакти з білоруською історіографією. Для українців була важливою поява виразно національної білоруської історичної думки, яка базувалася б на визнанні самобутнього історичного шляху білоруської спільноти, оскільки так опосередковано визнавалася правомірність української національної історичної парадигми. У цьому контексті проаналізований науковий білорусознавчий доробок М. Довнар-Запольського, М. Грушевського, Д. Дорошенка, Л. Окіншевича. Автор заперечує думки сучасних російських дослідників про вирішальний вплив російської науки на білоруську історіографію і доводить самобутній характер останньої.
Українська історична думка виявилася доволі відповідним знаряддям для визначення нових геополітичних реалій, у яких намагалася знайти своє місце модерна українська нація. Таке становлення, окрім необхідного дистанціонування, розрізнення, включало й визначення певних загальноприйнятних принципів співжиття у межах того екзестенційного простору, де національні спільноти змушені були контактувати або мали обопільні інтереси. Тому ця функція національної ідентифікації мала радше взаємнопізнавальний, ніж суто диференціюючий характер. Відповідно й історична думка у цьому випадку працювала у напрямку позитивного пошуку взаємноприйнятної інтерпретації спільного минулого, а не різкого розмежування, як це було у випадку стосунків з імперськими історіографічними традиціями.
П’ятий розділ “Національно орієнтована проблематика української історичної думки 1920-х років”, присвячений змісту історичного знання і складається з трьох підрозділів, які охоплюють типові для цього періоду історіографічні явища. Найбільш адекватною у цьому сенсі була така проблематика – формування українського народу та нації, особливо початкові фази цих процесів та історичні прецеденти української державності. Важливою дослідною проблемою стає дослідження історичного минулого етнічних груп, що тривалий час мешкали на одній території разом з українцями. У цьому автор вбачає втілення взаємозв’язку між суспільними потребами та внутрішньою логікою розвитку самої історичної науки.
Як показує аналіз джерел, українська історична наукова галузь періоду 1920-х рр. сягнула доволі високого ступеня національної самодостатності та методологічної зрілості, щоб спромогтися на серйозні наукові дискусії щодо походження українців. Попри ту обставину, що схема самобутнього українського історичного процесу, запропонована М. Грушевським, лишалася домінуючою, в українському науковому середовищі виявилося достатньо сил, аби запропонувати певні альтернативи. Ускладнення дослідного поля також пояснюється комплексним опрацюванням даних різних наукових дисциплін та концептуальним оформленням принципово нових напрямків наукового осмислення феномену людського суспільства, особливо таких його основоположних складників як етнос і нація. У цьому контексті особливу увагу автора привертали новаційні моменти щодо українського етногенезу (націогенезу), які з’явилися пореволюційного часу в історичних концепціях М. Грушевського, В. Липинського, Д. Дорошенка, С. Шелухіна, В. Пархоменка, С. Смаль-Стоцького, В. Заїкіна та ін.
Далі викладається перебіг та сутність дискусії щодо початків українського історичного буття як окремого етносу та нації, яка розгорнулася на межі двадцятих – тридцятих років в емігрантській та галицькій історичній науці. Формальним приводом якої сучасники вважали статтю М. Кордуби “Найважніший момент в історії України”. Етногенетичні погляди М. Кордуби полягали у визнанні того, що давня Русь або вся східна слов’янщина під політичним, церковним, культурним оглядом була єдиною. Відділення південно-західних руських земель від решти та входження їх до складу Литовської держави у другій половині ХІV ст. послужило поштовхом до консолідації руських племен в окрему від великоросів етнічну групу і далі до створення окремої, спочатку українсько-білоруської, а пізніше – окремих української та білоруської націй. У дискусії в межах Українського історико-філологічного товариства у Празі взяли участь С. Смаль-Стоцький, В. Щербаківський, С. Наріжний, М. Славінський, К. Чехович, П. Феденко, Ф. Слюсаренко, С. Шелухін та інші.
Це дає підстави констатувати, що українська наукова думка 20-х років була репрезентована чималою кількістю альтернативних історичних концепцій етногенезу українців. Найбільш суттєві розбіжності спостерігалися у визначенні часу формування українців як етносу, характеристиці етнічності давньокиївської доби, оцінці ступеня спорідненості східнослов’янських народів. Частина українських істориків та етнологів не сприйняла нового дослідного підходу і продовжувала мислити категоріями ще ХІХ ст., не розрізняючи понять етносу та нації. Зрештою, тодішні дискусії щодо початків української етнічної історії так і не завершилися виробленням якогось уніфікованого підходу.
Дисертант цілком солідаризується з тими дослідниками, які вважають, що у 1920-ті рр. державницький напрямок став визначальною рисою національного історичного знання. Якщо виходити з суто теоретичного погляду то цілком зрозуміло, що далеко не всі українські історики притримувалися державницької методології. Але пануючий загальний суспільний настрій неминуче