Історична думка у процесі розвитку національної свідомості українців (кінець ХІХ – перша третина ХХ ст.)

Перший підрозділ “Українські наукові історичні установи та видання як чинник національної комунікації” присвячений виявленню особливостей становлення мережі наукових видань, які виступали вагомим засобом продукування і поширення національної парадигми історичних знань. Особливе місце у її становленні належало ВУАН, зокрема продуктивній видавничій діяльності першого Історико-філологічного та третього Соціально-економічного відділів – “Записки”, “Збірники”, “Праці” окремих комісій тощо.

Серед видань першого відділу помітне місце займали праці історичних установ М. Грушевського. Найбільш мобільним та масовим був науковий часопис українознавства “Україна”, видання якого відновилося 1924 р. Помітне наукове та громадське значення мали й інші видання: “Первісне громадянство та його пережитки на Україні”, “Науковий збірник історичної секції”, “Український архів”, “Український археографічний збірник”, “За сто літ. Матеріали з громадського й літературного життя України ХІХ і початку ХХ ст. ”, “Студії з історії України науково-дослідчої кафедри історії України в Києві”, порайонні збірники – “Чернігів і Північне Лівобережжя: Огляди, розвідки, матеріали”, “Київ та його околиця в історії і пам’ятках”, ”Київські збірники історії, археології, побуту й мистецтва”, “Матеріяли для культурної і громадської історії Західної України”, знищений владою збірник “Полуднева Україна”.

Важливе значення у справі українізації науково-дослідної діяльності мали наукові видання регіональних представництв ВУАН та наукових товариств, що були з нею пов’язані. Помітну роль у цьому сенсі відігравав харківський науковий центр. Тут історичні установи були репрезентовані Харківською науково-дослідною кафедрою історії України (української культури) на чолі з Д. Багалієм. Періодичні видання цієї кафедри: “Наукові записки науково-дослідної кафедри історії української культури”, “Науковий збірник Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури”. За редакцією Багалія у Харкові 1925-1931 років виходив науковий журнал “Архівна справа”, орган Центрального архівного управління УСРР. Наукові видання продукуються і у Катеринославі, Одесі, Чернігові, Вінниці, Полтаві, Ніжині інших містах УСРР.

За межами підрадянського простору найбільшим українським науковим осередком лишається Львів з розгалуженою системою наукових видань НТШ – “Записки НТШ”, “Збірники” окремих секцій, “Україно-руський архів” тощо. Новими явищем у пореволюційний період була поява українських емігрантських наукових видань у Празі, Відні, Варшаві, Берліні.

Період 1920-х років приніс нову якість у розвитку мережі українських наукових видань. Вони вперше охопили майже всі ділянки історичного знання, на території УСРР на певний час зайняли домінуюче становище, поширилась видавнича географія. Все це створювало необхідну основу для наукової комунікації між дослідниками та ширшими верствами населення. Тим самим, національна свідомість отримала відповідну базу для свого розвитку.

Другий підрозділ “Полеміка з історичною концепцією євразійців” присвячений з’ясуванню продуктивних можливостей виконання українською історичною наукою її розмежовуючої функції. Автор зупиняється на сутності нової пореволюційної російської інтелектуальної течії – євразійства, представники якого запропонували доволі самобутню концепцію історичного розвитку Росії і всього “євразійського” простору, до якого вони включали й Україну.

При обговоренні проблем, піднятих євразійцями, були актуалізовані ті вузлові складові української та російської історії, які для свого з’ясування вимагали застосування нового етнонаціонального дискурсу, нового понятійно-методологічного ряду: співвідношення етносу та нації, мінімальної та максимальної державності, якості еліти тощо. Зрештою, історична думка в випадку “євразійської дискусії” продемонструвала чималі ідентифікаційні можливості. Автор пропонує подивитися на євразійську проблему ширше, побачити у ній відображення зміни загальної системи національної ідентифікації на просторі колишньої Російської імперії. Важливо зрозуміти, як на це реагувала нова спільнота – українська.

Аналізується історична концепція євразійців, яка знайшла свій вираз у працях найпомітніших репрезентантів цієї течії: Г. Вернадського, М. Трубецького, П. Савицького. Зокрема, показано, що євразійська історична парадигма не висловлювала особливих претензій на давньоруську спадщину. Такий перерозподіл історичної спадщини об’єктивно підсилював національну свідомість українців. Тепер вони виглядали єдиними нащадками не тільки культурної, але і державної традиції Київської Русі.

Євразійці вдавалися і до безпосереднього студіювання української тематики, точніше до аналізу природи українсько-російського культурного діалогу. Звертається увага на класичний зразок такого підходу – статтю М. Трубецького “До української проблеми”. Виступ Трубецького цілком закономірно викликала досить гостру критику з українського боку. У більшості цих публікацій не бракувало запалу та різкості. На їхньому фоні відповідь Д. Дорошенка відрізнялася спокійним академічним тоном і вагомістю аргументів. Важливо відзначити, що Дорошенко опонував, виходячи з постулатів українській національній історичній парадигмі. Таким чином, українська відповідь на євразійський виклик була фактично полемікою між різними національними історичними концепціями.

Дискусія навколо євразійської історичної концепції продемонструвала відчутні зміни, які відбулися у розвитку національної свідомості та ролі історичного знання у її упредметненні. Ці зміни вимагали відповіді науковців, їхнього нового тлумачення минулого, яке потребувало узгодження із сучасністю, або принаймні більшої відповідності їй. Не випадково євразійська тема викликала потужну актуалізацію історичної пам’яті, яка заповнювала вакуум, що утворився у суспільній свідомості після того як впали традиційні імперські історичні уявлення. Хоча українство у євразійських побудовах ще не отримало завершеного самодостатнього вигляду, проте, воно, безперечно, мало значно вищий статус. Уже у цьому можна вбачати суттєві зрушення у загальній суспільній свідомості.

Третій підрозділ “Самоідентифікація українських істориків у координатах національної історичної думки” дозволяє виявити особистісний рівень розвитку історичної науки на прикладі наукової долі та національного самовизначення І. Линниченка, Д. Багалія, братів А. та М. Стороженків.

Шлях цих українських істориків старшої генерації до сприйняття нової національної форми інтерпретації історичного минулого власного народу був непростим. Далеко не всі у кінцевому підсумку сприйняли