Історична думка у процесі розвитку національної свідомості українців (кінець ХІХ – перша третина ХХ ст.)

У третьому розділі – “Етапи розвитку історичної думки та національної свідомості українців” у хронологічній послідовності розглядається становлення українського варіанта національної історичної науки та розвиток української національної спільноти.

Дисертант доводить, що випадок України демонстрував особливий трьохфазовий цикл взаємин історичної думки та національної свідомості. Перший – охоплює 90-ті рр. ХІХ ст. – 1917р. Цей етап аналізується у першому підрозділі “Українська історична думка у контексті національного самоутвердження на зламі ХІХ – ХХ ст. ” Типовою була академічна праця на тлі приспаної національної свідомості, яка щойно починає пробуджуватися. Спостерігається суттєва розбіжність у регіональному вимірі. Наддніпрянська та Наддністрянська Україна дають доволі відмінну картину національного розвитку. Зосередження основних інтелектуальних сил у Галичині, там же маємо найбільший рівень національного усвідомлення.

Серед конфронтаційних явищ необхідно назвати протести наукової громадськості проти заборони використання української мови на Археологічному з’їзді 1899 р. у Києві та наукову критику спроб реанімувати погодінську теорію О. Соболевським. У останньому випадку чимало прислужився українській справі А. Кримський. Становлення національної історичної науки спиралося на солідну археографічну працю. У зв’язку з цим аналізуються різні аспекти діяльності Київської археографічної комісії, окремих Губернських вчених архівних комісій, журналу “Киевская старина” та інших. На цьому етапі роль університетських центрів у становленні національної історичної думки була достатньої обмеженою. Найбільшим досягненням було відкриття у Львівському університеті спеціальної кафедри на чолі з М. Грушевським, яка фактично займалася студіюванням української історії. Важлива робота була проведена науковими товариствами, які існували у найбільших університетських центрах: Історичним товариством Нестора-літописця, Харківським історико-філологічним товариством, Одеським товариством історії та старожитностей. Хоча у своїй діяльності вони декларували офіційну лояльність та і значна кількість їхніх членів була далека від симпатій до українства, але увага до української історії об’єктивно сприяла становленню національної історичної думки. Особлива роль в українському національному відродженні належала Науковому товариству ім. Шевченка у Львові.

Надалі спостерігається стрімке зростання ваги наукового потенціалу на Великій Україні, водночас відбувається поширення національної свідомості серед широких мас на цій основній частині етнічної території. Особливо помітним цей процес став після зняття обмежень щодо українства в результаті революційних подій 1905 р. Виявилося, що українська історична думка спроможна запропонувати досить привабливу модель суспільно-політичного переустрою імперського простору на автономних засадах, яка обґрунтовувалася вагомими історичними аргументами. Тепер українська історична думка набувала реального загальнонаціонального виміру. Історична аргументація широко використовувалася у формуванні політичних програм, боротьбі за скасування обмежень української мови, відкриття українознавчих кафедр в університетах. Великим кроком у розбудові національної історичної науки було створення Українського наукового товариства у Києві. Зростає кількість наукових та науково-популярних видань, синтетичних праць з української історії – М. Грушевського, О. Єфименко, М. Аркаса та ін.

Серед помітних явищ міжреволюційного часу виділяється початок наукової та громадсько-політичної діяльності В. Липинського. Молодий науковець виразно заявив про себе низкою історичних розвідок. Громадську увагу особливо привернуло видання “Z dziejów Ukrainy” (1912р.). І справа тут полягає не стільки у тому, що у цьому збірнику можна знайти перші паростки нового державницького підходу. Приваблювала спроба автора своїми історичними працями вплинути на національну свідомість шляхетства. Своєрідним логічним завершення передреволюційного періоду була поява енциклопедичного видання “Украинский народ в его прошлом и настоящем”.

Другий підрозділ: “Національно-мобілізаційний потенціал історичної пам’яті у добу української революції та державного будівництва 1917-1920 рр. ” У межах середньої фази, яка охоплює 1917-1920 рр., історична думка знаходить своє втілення у науково-популярних, часом відверто агітаційних формах. Величезними тиражами виходять історичні книжки М. Грушевського, Д. Дорошенка, О. Єфименко, І. Крип’якевича, Д. Яворницького, Г. Коваленка, Б. Грінченка, Д. Донцова, О. Саліковського, Н. Григоріїва, П. Клепатського, В. Будзинивського та ін. Велика кількість цих видань використовувалася у навчальному процесі як підручники для початкової та середньої школи. Тим самим розпочиналася практична розбудова української історії як нового навчального предмета у системі освіти, адже до 1917 р. ця ділянка була майже цілинною.

У період революційних змін спостерігалося організаційне становлення української історичної науки. Відновилося видання в Україні наукових та науково-популярних журналів: “України”, “Літературно-наукового вісника”. Найважливішою подією цього часу, яка була серйозним здобутком всієї української національної науки, у тому числі й історичної, стало заснування Української Академії наук. Цим вперше було закладено державну основу для розвитку українознавчих досліджень. Домінуючим у цій установі став перший Історико-філологічний відділ. Крім того, історична тематика, зокрема історія права, досліджувалась у межах третього Соціально-економічного відділу.

Отже у революційну добу українська національна свідомість розвивалась прискореними темпами по висхідній ліній. Суттєвим було розширення соціальної бази носіїв українського усвідомлення за рахунок багатомільйонних селянських мас Наддніпрянщини. Державотворчий досвід, попри його незавершений характер, також був яскравим свідченням певної стадій зрілості української національної спільноти. Українська історична думка у цих процесах відігравала одну з провідних ролей. Національна мобілізація, яка в основному відбувалася за етнокультурною моделлю, спиралася на актуалізацію історичної пам’яті. У цій справі провідну роль відіграли історичні знання розповсюджені за рахунок науково-популярної літератури. Однак у цей час закладалися й серйозні організаційні основи для розвитку національної