Історична думка у процесі розвитку національної свідомості українців (кінець ХІХ – перша третина ХХ ст.)

Формування української національної історичної науки, її досягнення, особливо у 1920-ті рр. та подальша трагічна доля аналізувалася представниками державницького напрямку О. Оглоблиним, Н. Полонською-Василенко, Б. Крупницьким .

Серед західних науковців, які розглядають використання історії для реалізації національнотворчих проектів, варто виділити Е. Сміта, В. Коннора, Дж. Армстронга. Останній, зокрема аналізує взаємодію міфу та історичного знання в еволюції українського самоусвідомлення на матеріалі становлення української історіографії ХІХ – ХХ ст.  

Цікаві дослідницькі інтерпретації конкретного українського матеріалу щодо взаємовпливів історичної науки та творення модерної нації містяться у наукових студіях С. Величенка , З. Когута, О. Субтельного, Дж. Лібера. На ролі М. Грушевського, особливо його фундаментальної праці “Історія України-Руси”, у становленні української національної історіографії зупинися Ф. Сисин. Розглядаючи етнополітичну функцію історичної науки, не можна поминути увагою ґрунтовних концептуальних праць Р. Шпорлюка та П. Магочія.

В цілому українська зарубіжна та західна наука повоєнного часу спромоглася на досить продуктивне студіювання націотворчого спрямування історичної думки. Попри загальний хвилеподібний розвиток досліджень (від примордіалізму до модернізму та навпаки), у них зазвичай належна увага приділялася національній ідентичності та важливій її складовій частині – історичній свідомості. Включення української проблематики у ці студії сприяло більш повному та адекватному відображенню перебігу історіографічного процесу в центрально-східноєвропейському ареалі. Методологічні засади, що були покладені в основу цих досліджень, стали основоположними і для студіювання теми в вітчизняній історіографії. Однак слід враховувати, що слабким місцем західних досліджень була фрагментарна джерельна база.

Новий четвертий період студіювання теми, яки почав формуватися в умовах незалежної української держави, висвітлюється у підрозділі “Дослідження проблеми в сучасній вітчизняній історіографії”.

У розгляді сучасного стану дослідження етнополітичної функції історичної думки та становлення української національної свідомості необхідно виділити принаймні два рівні. Перший – теоретичний, який дозволяє визначити певні загальнометодологічні підходи. І другий – який охоплює конкретно-історичні та історіографічні дослідження, тобто інтерпретацію фактичного матеріалу.

Проблеми теоретичного осмислення ролі історичного компоненту у розвитку національної свідомості, у тому числі й стосовно українських реалій, розглядаються у дослідженнях В. Жмира, І. Кресіної, Г. Касьянова, Л. Нагорної . Зразком синтетичної історії, де український конкретно-історичний матеріал новітнього часу подається у послідовному етнонаціональному контексті, може слугувати праця Я. Грицака .

Для з’ясування процесу інституційного та змістовного становлення української історичної думки важливе значення мають праці присвячені громадським організаціям учених – науковим товариствам, у тому числі й історичним. Серед них варто виділити дослідження: Історичного товариства Нестора-літописця – М. Колесника, Харківського історико-філологічного товариства – В. Сарбея, В. Фрадкіна, В. Шандари, Українського наукового товариства у Києві – Т. Щербань, З. Зайцевої, В. Ляхоцького. Останнім часом увага до проблем національного усвідомлення спостерігається у конкретних історіографічних працях С. Водотики, присвячених науковій спадщині М. Слабченка; Р. Пирога, І. Гирича, П. Соханя, В. Тельвака – М. Грушевського; І. Верби – О. Оглоблина; О. Юркової – Київській школі М. Грушевського. У концептуальному вигляді взаємозв’язок національного відродження та розвитку української історіографії висвітлюється у роботах І. Колесник.

Особливе місце посідає підрозділ “Центрально-східноєвропейський досвід студіювання проблеми”, у якому розглянуті найхарактерніші приклади дослідження дотичної проблематики у історіографіях тих спільнот, які типологічно близькі до української.

Стан наукового опрацювання проблеми характеризується такими загальними рисами. По-перше, переважна більшість спеціальних досліджень, що безпосередньо стосуються студіювання теми, розраховані на заповнення теоретичних та фактологічних лакун, що утворилися у вітчизняній науковій традиції в результаті тривалого “ігнорування” етнонаціональної проблематики. Як наслідок, домінуючою стала західна методологія. Оскільки її найперше засвоїла і застосувала до конкретних українських сюжетів закордонна українська історична наука – вона виступає зразком для наслідування й в Україні. Сучасні конкретно-історичні дослідження розвиваються у межах наукових параметрів, започаткованих І. Лисяком-Рудницьким, Б. Кравченком та Р. Шпорлюком. По-друге, документальний матеріал, залучений до студіювання, як правило, має фрагментарний характер, що дозволяло робити лише обмежене узагальнення, а висновки базувати на гіпотетичних припущеннях. По-третє, відсутній цілісний аналіз взаємозв’язку історичної думки та національної свідомості українців періоду найбільш інтенсивного націотворення.

Останній підрозділ “Огляд та характеристика джерел” подає детальну інформацію щодо джерельної бази дисертації. Завважується, що джерела відповідають авторській концепції та методологічним принципам опрацювання теми. Їхній пошук, відбір та інтерпретація зумовлені полідисциплінарним підходом, який дозволяє аналізувати історіографічні й історичні джерела. Джерельна база представлена як опублікованими, так і неопублікованими матеріалами і складається з таких груп: наукові та науково-популярні праці українських істориків; періодичні та неперіодичні видання; документальний матеріал, пов’язаний з діяльністю історичних установ і товариств; епістолярні, щоденникові та мемуарні матеріали, які відображають особливості наукового життя, громадської думки; масовий матеріал, який безпосередньо чи опосередковано свідчить про рівень національної свідомості українців того часу; статистичні дані, заяви, звернення, відгуки в засобах масової інформації, приватні матеріали тощо; матеріали державних інституцій, які засвідчують їх політику в галузі історичної науки та національно-культурного життя; матеріали біографічного характеру, необхідні для висвітлення наукового доробку тих істориків, які найбільше прислужилися національній історіографії.

Перший за значенням комплекс джерел становлять наукові праці українських істориків, написані упродовж майже півстолітнього