Історична думка у процесі розвитку національної свідомості українців (кінець ХІХ – перша третина ХХ ст.)

Наукові та науково-популярні видання, які аналізуються у дисертаційному дослідженні розглядаються, передусім як елементи загальнонаціональної комунікації спроможні до відтворення єдиної ідентифікаційної матриці суспільного сприйняття історичного минулого.

Комплексне і системне студіювання джерел усіх згаданих груп, базоване на принципах наукової критики дозволило дослідити наукові проблем, які складають сутність дисертації.

У другому розділі “Теоретичні засади та методологічні принципи аналізу взаємозв’язку історичної думки і національної свідомості”, який складається з двох підрозділів, розкривається зміст та сутність основних понять і пропонується авторське бачення методологічних підходів дослідження теми.

Розглянуті у першому підрозділі “Історична пам’ять та історична думка у становленні національної свідомості” вихідні положення дозволяють констатувати, що історична пам’ять і пов’язане з нею суспільно-психологічне оснащення спільноти відіграє провідну роль у формуванні її національного усвідомлення. Механізм їхньої взаємодії досить складний і поєднує у собі багато чинників різної природи. Серед останніх чималу вагу має науковий компонент, який врівноважує процес націотворення, надає йому довершеного вигляду. Для характеристики самої історичної пам’яті запропоновано використовувати такі ознаки як обрій пам’яті, наявність її різних рівнів та форм існування. На їхній основі дисертант виділяє й аналізує кілька основних типів історичної пам’яті: безпосередню або коротку, наукову, міфологічну та постійно відтворювану. При дослідженні історичної пам’яті національних спільнот, автор вперше пропонує враховувати дію ефекту усередненої ідентифікації, який дозволяє розібратися у складному процесі взаємодії особистісних та національного рівнів. Подальший ланцюг ідентифікації включає у себе історичну свідомість, як активну дієву настанову спільноти або окремої особи. Механізм формування історичної свідомості, на переконання автора, має яскраво виражений соціальний характер. Припускається, що сама наукова історична думка розвивається виходячи з певного врівноваження між соціальними запитами суспільства та суто науковими фундаментальними потребами.

Дисертант погоджується з положенням, що починаючи з XIX ст. історична свідомість формується на базі наукових теорій. Особливе значення актуалізована історична пам’ять має в період руйнації традиційного суспільства. Тут ми маємо справу з певним парадоксом: відбувається відмирання традиційно-побутової культури, а етнонаціональна свідомість зростає. Таким чином, історична пам’ять виконує потужну компенсаторську функцію. На зміну етнографізму приходить історизм. Українське суспільство кінця XIX ст. – першої третини ХХ ст. є досить вдалою моделлю для демонстрації цього явища.

Привертає увагу автора й аналогічна функціональність історичної та національної свідомості. Виявляється відповідність між конфліктною концепцією формування національної свідомості та конфронтаційною функцією історичної науки.

Розглянутий український матеріал підтверджує, що тут взаємозв’язок історичної пам’яті та національної свідомості суттєво не відрізнявся від загальноєвропейських тенденцій. Певні особливості були зумовлені загальними центрально-східноєвропейськими підімперськими та постімперським реаліями. Вони виявлялися передусім у своєрідній сакралізації історичної традиції, особливому поєднанні міфологічного та наукового складників у процесі націотворення, поширення міфологічного й у наукову сферу, надмірно загостреній увазі до самобутності власного історичного процесу, особливо до його державницької складової. Однак виявлені особливості, на думку автора, не слід розглядати як певні аномалії чи анахронізми. Вони були цілком природною відповіддю на виклики часу та історичної долі України доби формування модерної нації.

Другий підрозділ ”Міфологічний компонент історичної та національної свідомості” виступає необхідною частиною теоретичних розмірковувань, оскільки саме тут спостерігається найбільше суперечностей. Найконтроверсійнішими є співвідношення “міфологічності” та “науковості”.

Автор поділяє думку, що міфологічне поряд з науковим посідає окреме місце у структурі духовного світу. Безперечною є вага міфології у націотворчому процесі. У науковому обґрунтуванні національного міфу не останню роль відіграє історія. Саму ж національну міфологію коректно розглядати як відповідь на виклик міфології імперського домінування, у тому числі і у сфері історичної пам’яті. Дисертант не схильний протиставляти історичну свідомість та міфотворчість, оскільки вважає, що у процесі становлення модерної української нації реально співіснували міфологічні та раціоналістичні складники. При розгляді проблеми присутності у історичній думці наукового та міфологічного складника, автор аналізує співвідношення міфу та історії. Виявлені як точки їхньої спорідненості, так і суттєві відмінності (щодо концепцій часу, семантики, способу формування, призначення тощо). Зрештою можна підсумувати, що у співвідношенні міфу та історії надзвичайно важить поняття міри – їхнього оптимального входження як складових частин до історичної та національної свідомості тієї чи іншої спільноти.

Українська історична думка доби національного становлення надає для розуміння співвідношення наукового та міфологічного самобутній фактологічний матеріал. Водночас, тут також простежувалися загальноєвропейські тенденції, викликані загальною історіографічною ситуацією, яка полягала у співіснуванні двох теоретичних течій – позитивістської та неоромантичної. У цьому сенсі українська історична наука не була виключенням із загального процесу.

Викладене приводить нас до загального висновку: “Історія як система знання є об’єктом, а не суб’єктом міфотворення”. Набуття історичною думкою міфологічних ознак відбувається при її соціологізації, тобто суспільному усвідомленні. Взаємодія історії та міфу незмінно породжує низку антиномічних явищ, впливи яких на духовне життя людських спільнот практично врівноважуються один одним, забезпечуючи тим самим його подальший розвиток. Відповідно наявність наукового та міфологічного складників може розглядатися як іманентна сутність історичної та національної свідомості. У добу інтенсивного націостановлення національна модель історичної думки за формальними ознаками схильна наближатися до міфу. Проте в ній залишалась досить вагомою присутність наукового знання. Науковість полягала