Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Історична думка у процесі розвитку національної свідомості українців (кінець ХІХ – перша третина ХХ ст.)

Предмет: 
Тип роботи: 
Автореферат
К-сть сторінок: 
61
Мова: 
Українська
Оцінка: 

періоду (кінець ХІХ – перша третина ХХ ст.). Враховуючи їхню велику кількість та різноманітність, виникає потреба виокремлення основного масиву необхідного для результативного дослідження. Тут критерієм відбору слугували, передусім, сцієнтистська та суспільна значимість текстів, їхня репрезентативність щодо постатей, напрямків, шкіл українського історіографічного процесу, його територіальна представленість.

У межах означеного джерельного комплексу особливе значення мають концептуальні дослідження М. Грушевського , В. Липинського , М. Кордуби  та ін. Розгляд процесу становлення української національної історичної думки не можливий без аналізу узагальнюючих синтетичних праць, у яких простежувався суцільний історичний розвиток української спільноти від найдавніших часів до сучасних спроб державотворення. “Очерк истории украинского народа” та фундаментальні “Історія України-Руси”, “Історія української літератури” М. Грушевського дають цілісне уявлення про продуктивність наукової інтерпретації величезного масиву документального матеріалу у координатах національної парадигми. Також студіювалися: “Історія українського народу” О. Єфименко, “Українська історія: Старині і середні віки” С. Томашівського, історичні нариси М. Яворського. Під таким же кутом зору аналізувалися регіональні дослідження: Слобожанщини – Д. Багалія, Закарпаття – О. Бадана, В. Пачовського, І. Кондратовича, Кубані – Б. Городецького, Галичини – М. Лозинського, Буковини – О. Павлика, Г. Піддубного.
Симптоматичне значення щодо визначення рівня зрілості національної історичної науки мають історіографічні праці М. Грушевського, Д. Багалія, Д. Дорошенка, І. Кревецького, В. Біднова тощо. Рівнозначно цікавими є також огляди історичної літератури, рецензії на найпомітніші історичні дослідження.
Важливою перехідною ланкою, яка сполучає власне дослідний пошук у царині історичної науки та його соціалізацію у масовій свідомості являються науково-популярні видання В. Андрієнка, Б. Барвінського, О. Барвінського, В. Будзиновського, Н. Григор’єва-Нашого, Б. Грінченка, М. Грушевського, Д. Дорошенка, Д. Донцова, М. Кордуби, О. Терлецького та ін.
Особливий інтерес також становили праці суспільно-політичної тематики, ґрунтовані на національному баченні історичного процесу. Аналіз цієї частини спадщини М. Драгоманова, М. Грушевського, В. Липинського, Ю. Бачинського, Б. Грінченка, С. Єфремова, С. Томашівського дає можливість з’ясувати взаємозалежність історичної і політичної думки.
Для з’ясування взаємовпливів історіографій різних націй Центрально-східноєвропейського ареалу, які перебували на аналогічній стадії розвитку, залучалися праці білоруських дослідників: М. Довнар-Запольського, М. Касьпяровича, М. Кояловича, В. Пічети, С. Барисенка, чеських – К. Кадлеца. Важливим джерелом є також тексти опонентів української національної парадигми історичного процесу І. Філевича, А. Стороженка, І. Линниченка, О. Салтикова, М. Трубецького, Ю. Яворського, Г. Вернадського, П. Савицького.
До наймасовішої групи джерел слід зарахувати епістолярій. Листування українських істориків дає змогу відчути безпосередню атмосферу того часу, виявити реальний рівень суспільної свідомості, готовність працювати у рамках історичної національної парадигми. Особливий інтерес становлять листи М. Грушевського. Серед них виділяється його кореспонденція до різних офіційних установ, яка зберігається у Центральному державному історичному архіві України у Києві (Ф. 1235), Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (Ф. 166), Центральному державному архіві громадських організацій України (Ф. 1), Центральному державному історичному архіві України у Львові (Ф. 309) ; листування з В. Кузівим, В. Старосольським, В. Охримовичем, М. Мочульським; Д. Яворницьким, Ф. Колессою, К. Студинським, М. Возняком, Т. Починком, Д. Багалієм. Виняткове значення має серія “Епістолярні джерела грушевськознавства” . Дослідження листування В. Липинського, Д. Багалія, М. та А. Стороженків, В. Заїкіна, Є. Перфецького, І. Кревецького, І. Крип’якевича, А. Яковліва, М. Слабченка, Д. Дорошенка та ін. дозволяє простежити еволюцію поглядів окремих дослідники, особливості їхньої національної самоідентифікації тощо.
Окрему групу джерел становлять щоденники М. Грушевського, М. Слабченка, О. Малиновського, С. Єфремова, В. Вернадського, Є. Чикаленка. Студіюючи щоденні записи, маємо змогу отримати своєрідні документальні зрізи українського національного наукового життя, спостерігати безпосередні враження та психологічний стан продуцентів історичної думки.
Логічним продовженням попередньої групи виступають мемуари. За своїм авторством та глибиною відтворення історичних реалій спогади можна поділити на кілька підгруп. Найбільшу вагу для осмислення нашої теми мають мемуари видатних українських істориків: М. Грушевського, М. Василенка, Д. Дорошенка, І. Крип’якевича, О. Лотоцького, О. Оглоблина, Л. Окіншевича та ін.  . Для адекватного відтворення загального рівня національної свідомості українського суспільства прислужилися також мемуари С. Русової, Г. Костюка, Є. Маланюка та ін. Низка спогадів стосувалися постатей окремих українських істориків: М. Чубатого “Додаткові спомини про Михайла Грушевського з 1912-1914 рр. ”, Р. Метика “Моє знакомство і переписка з В. К. Липинським”, Н. Осадчої-Янати “Спогади про Михайла Сергійовича Грушевського”, М. Базилевського про В. Липинського, В. Біднова про А. Кащенка тощо.
Наступний комплекс джерел становлять документальні матеріали, що висвітлюють діяльності українських історичних наукових інституцій. Серед них домінуюче місце займають опубліковані і неопубліковані документи ВУАН, історичних підрозділів Академії, зокрема Історичної секції. Велику кількість матеріалів залишили по собі історичні установи М. Грушевського, починаючи від Українського соціологічного інституту і до академічної кафедри українського народу та інших утворень у системі ВУАН. Залучався до студіювання матеріал щодо діяльності історичних підрозділів Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства, Українського вільного університету у Празі, Товариства дослідників української історії, письменства та мови у Ленінграді та ін.
Помітну частину джерел документального характеру становлять пам’ятки державного справочинства. Саме у них зайшли своє відображення основні вияви офіційної політики щодо розвитку української історичної думки та національного самоусвідомлення. Йдеться про австрійські урядові документи щодо призначення М. Грушевського професором Львівського університету, розпорядження місцевих
Фото Капча