Історична думка у процесі розвитку національної свідомості українців (кінець ХІХ – перша третина ХХ ст.)

Третій підрозділ: “Зростання впливу історичної науки на національну свідомість українців у 1920-ті роки” охоплює найбільш розвинені історіографічні явища. Стан історичної думки вповні відповідав рівню національної свідомості. Поступово скорочується розрив між науковою сферою і масової історичної свідомості. Спостерігається певне вирівнювання регіональних відмінностей щодо побутування національної моделі історичної пам’яті. Увага звертається навіть до тих частин української етнічної території, де населення мало ще неусталену національну свідомість – Закарпаття, Кубань.

Дисертантом виокремлюються суспільно-політичні, соціокультурні та інтелектуальні чинники, що позитивно впливали на означені вище процеси. До них віднесені – зрушення на користь українства у соціальній структурі, українізація у межах УСРР. Ця нова етнополітика справила потужний, хоча далеко неоднозначний вплив на загальний процес модерного українського націотворення. Політика українізації мала й безпосередній стосунок до стимуляції розвитку історичних знань. Окрім суто прагматичних моментів, пов’язаних з потребою у викладачах та навчальній літературі, діяли і більш глибинні ментально-світоглядні чинники. Загальна зміна національної свідомості, поява міської української ідентичності, толерантніше ставлення до українства національних меншин, суттєво збільшували аудиторію споживачів української історичної думки. Вона тепер виходила за суто спеціальні – професійні чи суспільно-політичні межі і ставала набутком пересічної людини. Появу такого повсякденного рівня можна розглядати як один з проявів зрілості національної історичної думки. Суттєво змінився і соціальний статус історії України – від контрокультурного напівлегального феномена вона здобулася на офіційне визнання. Це у свою чергу викликало ускладнення її внутрішньої структури. У 1920-ті рр. формуються кілька наукових напрямків, течій та шкіл в українській національній історіографії. Хоча їхні теоретично-методологічні основи та персональна репрезентація були закладені ще у передреволюційний час, але тоді у силу пригніченого стану української історичної науки вони не набули такого чіткого вигляду. Тепер досить виразно заявив про себе державницький напрямок, який претендував на те, щоб посісти провідні позиції. Сформувалося декілька історичних шкіл: М. Грушевського, М. Василенка, Д. Багалія, М. Слабченка, М. Яворського.

Яскраве націотворче спрямування мав і такий новий напрямок досліджень як історія українського права, який саме у цей час здобуває суспільне визнання. Відбулося поєднання зусиль науковців “київської школи” М. Василенка, які в основному працювали у межах ІІІ Відділу ВУАН, та істориків-правознавців українського зарубіжжя А. Яковліва, Р. Лащенка, С. Шелухіна. Проведене ними студіювання історії українського права доводило його самобутній характер.

Дисертантом також виокремлено чинники негативного впливу на розвиток української історичної думки. Несприятлива для українства політична ситуація мала місце у всіх частинах української етнічної території та емігрантських осередках. Але її характерні ознаки були різними. Якщо на Буковині у складі Румунії українська історична наука була цілком розчавлена під асиміляційним пресом правлячого режиму, то у Галичині більш потужні українські наукові інституції витримали тиск польської влади і спромоглися посісти вагоме місце у процесі національного усвідомлення українців. Негативний політичний вантаж несли і емігрантські центри українознавства. На їх функціонуванні доволі відчутно позначалися міжпартійна боротьба та залежність від розстановки політичних сил у країнах посідання. Але найочевидніше негативний вплив політичних факторів виявився в УСРР, там, де зосереджувався основний науковий масив української історіографії. Вони полягали у поступовому посиленні тоталітаризму, політизації та ідеологізації наукового життя, курсі на підтримку партійно-державними структурами офіційної історичної науки з одночасними репресіями щодо інакомислячих науковців, згортанні українізації й поверненні до русифікаційного курсу, неухильному посиленні радянського централізму з його проросійським спрямуванням.

Цілком правомірним виглядає звернення автора до аналізу того, як співвідносилась з національною історіографією нова наукова течія, породжена за сприяння владних чинників, – марксистська. Погоджуючись з існуючим в історіографії поділі її на два відгалуження – радянське та українське, дисертант пропонує певні уточнення щодо їхнього місця в національному історіографічному процесі. Школа М. Яворського розглядається як органічна складова національної історіографії. Однак вона також вносила ідеологічну заангажованість у науковий процес. Сам Яворський та інші “національні марксисти” досить критично ставилися до національної моделі історичного процесу, запропонованої Грушевським, вбачаючи у ній домінування соціальних та політичних інтересів буржуазії. Представники ж радянського відгалуження марксистської течії (М. Попов, М. Волін, М. Рубач, Д. Фрід та ін.) ретельно дотримувалися партійної лінії у національному питанні. Поки був чинним курс на українізацію, навіть вони схилялися визначати себе українськими істориками. Після переходу офіційної етнополітики на попередні великодержавні рейки вони зазнали такої ж метаморфози.

У кожній з виділених фаз не йдеться про безумовну жорстку детермінованість історичної думки національною свідомістю чи навпаки. Ймовірніше маємо своєрідну співзвучність цих явищ. Вони розвивалися паралельно, навзаєм позначаючись та впливаючи один на одного.

У межах взаємин історичної думки та національної свідомості – час, що досліджується, характеризується присутністю двох революцій. Щодо історичної думки, то такі революційні періоди відкривали перед нею нові перспективи. Йдеться про спроможність науки дати адекватну відповідь на соціальні запити часу, забезпечити тим самим національну спільноту, яка формувалася, необхідним історико-консолідаційним оснащенням. Тобто нова якість історичної думки була наслідком її самостійного розвитку, а революції можна розглядати зовнішнім чинником, який стимулював цей процес.

Четвертий розділ “Перастативна та консолідуюча функції історичної науки” є ключовим щодо концептуального осмислення теми. Запропонована дисертантом схема двохспрямованого дослідження етнополітичної функції історичної думки дозволяє найповніше використовувати пізнавальний потенціал інтелектуальної історії, пов’язуючи її соціологізовані здобутки із змінами загальнокультурного рівня спільноти, яка ставала