Концепція неповної соціальної структури словацького соціуму (кінець XVIII – перша половина XIX ст.) : сучасне уточнення проблеми | Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

Предмет:

Тип роботи:

Стаття

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

з 30 комітатів). Місто Братислава (Пожонь, Прессбурґ) із 1536 р. стає столицею Угорщини та місцем перебування намісництва (1542-1724 рр.). При цьому з 1563 р. Братислава стала коронаційним центром угорських правителів і була місцем розташування угорського сейму. Інші словацькі міста також отримали угорські назви й виконували функцію адміністративних, релігійних та культурних угорських центрів. Так, слов’янська Трнава стала угорським Надьсомбатом. Місто використовувалося як резиденція архієпископа естерґомського – глави угорського католицького кліру (1543-1820 рр.). У Кошице – угорськомовна назва Кашша – розмістився Еґерський єпископат. Інші словацькі міста – Бардіїв, Спіш, Левоча, Банська- Штявниця відповідно отримали назви – Бартфа, Сепеш, Лече, Шелмецбаня та були центрами культури й освіти в королівстві . Але досить високий ступінь угорської політичної колонізації словацьких земель став стримуючим фактором як для процесу соціокультурного розвитку, так і для змісту формування словацької національної ідентичності. Безпосередньо у словаків це стало причиною певного екзистенціального вакууму. Це призвело до змін: від позитивного світосприйняття до відносної байдужості до долі рідної землі та власного народу. Остання обставина особливо була помітною у поведінці словацької феодальної еліти. При цьому мова, як головна етнічна ознака, хоча і не була забута шляхтою, але не тільки не була офіційним, а навіть і публічним засобом комунікації. «Майже всюди, – пише академік угорської Академії наук Е. Нідергаузер, – була своя lingua franca, яку більш-менш розуміли всі [... ] до того ж поміщики, як правило, говорили мовою своїх кріпаків й інших етнічних груп» . Відповідно можна стверджувати, що словаки все ж частково втратили почуття етнічної цілісності та солідарності. Політика мадяризації, а про неї писали Я. Малий та австрійський чиновник Л. Л. Тун-Гогенштайн , надовго визначила позитивне ставлення «задавленої» словацької еліти до угорської культури, але все ж до кінця не змогла знищити прагнення словацького соціуму відділити свою етнокультурну самобутність від угорського впливу.

При цьому рішучий тон угорської політичної еліти, а вона була зорієнтована на енергійний захист своєї етнічності, своєю чергою, не міг не викликати протидії з боку окремих верств словацького населення королівства. Практика зростаючої національної свідомості угорців ставала однією з умов відповідної ланцюгової реакції у слов’янському соціумі. Можна припустити, що наявні соціально-політичні й економічні обставини сприяли утворенню конфліктної атмосфери не тільки у відносинах між людьми усередині Угорського королівства. У цьому зв’язку справедливо буде зауважити, що Відень стимулював появу суперечностей між такими великими етносоціальними групами, як словаки й угорці. Не випадково, що Л. Л. Тун-Гогенштайн, формулюючи імперське ставлення до ідеологеми словацького пробудження, зазначав: «Австрія потребує словаків настільки, наскільки вони потребують нас» . Відповідно до цього, у руслі політики контрольованої актуалізації міжетнічних словацько-угорських суперечностей, Л. Л. Тун-Гогенштайн пропонував уряду спрямовувати активність словацького соціуму в напрямі мовно-культурної боротьби, тому що «результат мовної боротьби в Північній Угорщині має для нас особливе значення», насамперед з точки зору контролю над соціальними процесами у цьому реґіоні . При цьому слід додати, що досить прогнозована ситуація соціального конфлікту за принципом протиставлення «свого чужому» ставала не тільки умовою формування ідеологічної національної словацької доктрини. Міжетнічна напруга втілювалася у багаторічну повсякденну життєву практику і цим самим обумовлювався зміст форм і характер зіткнень словацько-угорських протилежних соціальних та економічних інтересів, що не могло не вплинути на практику формування соціальної структури словацького населення. Останній факт із часом став підставою для появи наукової концепції про неповну соціальну структуру Словаччини.

У цілому з кінця XVIII – початку ХІХ ст. процес становлення нової соціальної структури суспільства охопив територію Словаччини з населенням приблизно в 1, 8 млн осіб , яка офіційно іменувалася Верхньою Угорщиною. Поступовість і невідворотність суспільно-економічних загальноєвропейських змін ставали факторами занепаду традиційного середньовічного суспільства на землях Угорського королівства та народження нової соціальної основи суспільства. На відміну від доіндустріального суспільства з його закритою системою страт, нове характеризувалося строкатістю й неоднорідністю соціальної структури. Суспільно-політичні та економічні реалії, що мали місце в угорських комітатах, призвели на практиці до формування трьох основних прошарків у межах етнічного словацького середовища. Так, в умовах процесу трансформації словацького суспільно-економічного комплексу від аграрного середньовіччя до індустріального суспільства, основним носієм масової етнічної словацької культури залишалося селянство. У руслі сказаного додамо, що сповільнюючим фактором для розвитку словацького соціуму, його національної парадигми ставала ментальність дрібного виробника-господаря. Саме вони та селянство визначали помірковано-консервативний політичний рефрен розвитку словацького національного руху.

Становлення словацької дрібної і середньої буржуазії відбувалося переважно з середовища ремісників, торговців і заможного селянства. У цьому зв’язку додамо, що характерною рисою формування словацької національної буржуазії на етапі первісного нагромадження капіталу, як правило, була відсутність необхідних коштів для початку масштабної підприємницької діяльності. Тому слабка місцева буржуазія займала переважно дрібні виробничі ніші, які не вимагали значного первісного капіталу . Таким чином, початок становлення капіталістичних відносин варто розглядати у контексті розвитку патріархальних цехових структур. На словацьких землях саме цехове виробництво аж до середини XIX ст. не вичерпало всіх резервів свого розвитку. Цехи ще півстоліття залишалися вагомою частиною загального економічного комплексу, що особливо було помітно у Словаччині. Так, основними джерелами існування жителів словацьких міст були ремесло і торгівля. При цьому в кінці XVIII – на початку ХІХ ст. тільки у Братиславі, найбільшому місті Словаччини, де у