Кримінальна відповідальність за злочини проти волі, честі та гідності особи

Зазначимо, що встановлення кримінальної відповідальності за одні і ті ж діяння у різних статтях Особливої частини КК України, або ж у різних частинах однієї статті за ознаками загального та спеціального суб’єкта є одним із найбільш поширених видів диференціації кримінальної відповідальності, дозволяє врахувати підвищену суспільну небезпеку вчинення того чи іншого злочину різними групами суб’єктів, а також має важливе значення для проведення кваліфікації. Як зазначає Г. В. Чеботарьова, з’ясування змісту категорії «суб’єкт злочину» важливе для як для обґрунтування меж криміналізації суспільно шкідливих діянь, так і для правильної кваліфікації злочинів, індивідуалізації і диференціації засобів кримінально-правового впливу [69, с. 73].

Відсутність суб’єкта злочину автоматично обґрунтовує відсутність самого складу злочину взагалі. Також, ведучи мову про значення даного елементу складу злочину, не буде зайвим посилатися на норми Конституції України [1]. Тут не можемо оминути увагою точку зору В. О. Гацелюка, який акцентує увагу на приписах ч. 2 ст. 61 Основного Закону, в яких міститься правило про індивідуальний характер юридичної відповідальності особи, що означає: 1) кожне правопорушення має безліч індивідуальних ознак, а тому, розв’язуючи питання про вид і конкретні розміри заходів юридичної відповідальності, відповідна особа має враховувати ці особливості; 2) правопорушення (навіть, якщо в його вчиненні брала участь група людей) у своїй основі має конкретний індивідуальний акт поведінки певної особи.

Учений вважає, що визнання підставою кримінальної відповідальності «вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину» (ч. 1 ст. 2 КК України), а також установлення в законі низки ознак, притаманних особі як суб’єктові злочину (розділ IV Загальної частини КК України), є реалізацією вказаного конституційного припису [70, с. 320].

Незважаючи на нібито загальну простоту та формалізованість завдяки законодавчій дефініції, поняття суб’єкта злочину не таке вже й однозначне. Із цього приводу цікаво, на наш погляд, висловився В. І. Терентьєв, озвучивши доволі популярне нині неокласичне положення про дві основні групи ознак і якостей суб’єкта злочину: кримінологічні якості особи, котра вчинила злочин, та ознаки кримінально-правового характеру [71, с. 37]. Ми вважаємо, що, беручи до уваги таку позицію вченого та визнаючи її наукову цінність, усе ж таки слід розуміти, що кримінологічні якості суб’єкта доволі віддалені від самої можливості нормативного врегулювання, а це, в свою чергу, мінімізує можливості їхнього встановлення під час досудового розслідування. Також увесь можливий перелік таких ознак може бути доволі значним, а в особистості конкретного правопорушника проявлятимуться лише окремі з них. Така ситуація аж ніяк не сприятиме збільшенню якості кримінального провадження.

Cуб’єкт злочину (ч. 1 ст. 146 КК України) – загальний, тобто фізична осудна особа, що досягла шістнадцятирічного віку. У разі вчинення службовою особою з використанням своїх службових повноважень її дії підлягають кваліфікації за відповідними частинами ст. ст. 146 та 365 КК України.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Винний обов’язково має усвідомлювати незаконність позбавлення волі чи протиправність переміщення потерпілого.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 146 КК України) є вчинення його:

1) щодо малолітнього;

2) із корисливих мотивів;

3) щодо двох або більшої кількості осіб;

4) за попередньою змовою групою осіб;

5) способом, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого;

6) пов’язане із заподіянням потерпілому фізичних страждань;

7) із застосуванням зброї;

8) протягом тривалого часу.

Названі кваліфікуючі ознаки потребують нашої уваги. Під двома і більше особами розуміємо осіб, які виступають як потерпілі, незалежно від того, одночасно чи в різний час щодо них були вчинені відповідні діяння. Незаконне позбавлення волі або викрадення однієї і тієї самої особи у різний час за відсутності інших обтяжуючих обставин кваліфікується за ч. 1 ст. 146 КК України.

Під способом, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, слід розуміти, на думку фахівців, такий спосіб незаконного позбавлення волі або викрадення, при якому створюється реальна загроза загибелі потерпілого або заподіяння йому тілесного ушкодження [72, c. 352].

До фізичних страждань, на нашу думку, необхідно відносити біль, що виникає під час мордування, катування, інших видів фізичного впливу на людський організм, або внаслідок жорстоких умов утримання у місці позбавлення волі. Оскільки незаконне позбавлення волі є триваючим злочином, фізичні страждання потерпілому можуть бути заподіяні у будь-який час його здійснення.

Застосування зброї, як зазначають правники, означає фактичне використання її для фізичного впливу на потерпілого, коли цими діями створювалась реальна загроза його здоров’ю або життю (здійснення прицільного пострілу або інший спосіб використання її бойових властивостей), або для психічного впливу (демонстрування оголеної вогнепальної зброї, приведення її в бойове положення, прицілювання, поєднане зі словесною погрозою, тощо). Фактичні наслідки застосування зброї у вигляді заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень або смерті вимагають кваліфікації діяння за сукупністю злочинів, передбачених ч. ч. 2 або 3 ст. 146 і відповідною статтею розділу II Особливої частини КК [72, c.