Кримінальна відповідальність за злочини проти волі, честі та гідності особи

2) злочини проти волі, честі та гідності особи, яка не досягла повноліття (дитини).

2. КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ПОВНОЛІТНЬОЇ ОСОБИ

 

 

Як зазначає у своєму дослідженні М. І. Ковальов, встановлення складу злочину у діях суб’єкта означає, що держава в особі відповідних правоохоронних органів отримує право притягнути дану особу до кримінальної відповідальності; інакше кажучи, є підставою для виникнення правовідношення [34, c. 69]. Небезпідставно здебільшого науковці будують аналіз певних злочинів саме на основі аналізу елементів його складу, зокрема автори підручників з кримінального права (особлива частина) [29, с. 265]. Доктрина кримінального права визначає чотири обов’язкових елементи складу злочину, і при відсутності у протиправному діянні хоча б одного з них виключає наявність злочину, а, відтак, і можливість притягнення до кримінальної відповідальності. Це положення закріплено в ч. 2 ст. 1 КК України, відповідно до якої підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом.

Зазначимо, що в теорії кримінального права є багато праць, присвячених проблемним питанням складу злочину (Я. М. Брайнін, В. К. Глістін, М. К. Гнєтнєв, М. І. Загородников, О. М. Костенко, А. В. Ландіна, В. Д. Меншагін, Б. С. Нікіфоров, О. А. Піонтковський, В. Я. Тацій, А. Н. Трайнін, З. А. Тростюк, М. Д. Шаргородський та ін.).

Склад злочину є постійна сукупність чотирьох елементів: об’єкта, суб’єкта, об’єктивної та суб’єктивної сторін [35, с. 16]. Склад злочину – це сукупність встановлених у кримінальному законі об’єктивних та суб’єктивних ознак [36, с. 59]. Відсутність у діях особи хоча б однієї з встановлених ознак складу злочину означає відсутність і самого злочину. Тому, встановлення кожного з елементів складу злочину є необхідним для кваліфікації вчиненого злочину, призначення відповідного покарання, а також для підвищення ефективності як покарання винної особи, так і попередження вчинення нових злочинів іншими особами. Саме визначення складу конкретного злочину дає змогу виявити проблеми застосування тієї чи іншої норми Кримінального кодексу та знайти шляхи вдосконалення кримінального законодавства [37, с. 96-97].

Саме за допомогою правильного та чіткого визначення об’єкта встановлюється характер і ступінь тяжкості суспільно небезпечного посягання, що впливає і на призначення засудженому необхідного та достатнього для виправлення покарання.

Відомо, що об’єкт злочину виступає одним із обов’язкових елементів складу злочину. М. С. Таганцева пояснює його як «прояв поволіваючої волі, що містить наказ або заборону, норма права містить у собі вимогу і пересторогу: в одному напрямі вона обмежує, а в іншому захищає, для одного створює належне – обов’язок, для іншого можливе – право в суб’єктивному сенсі; перше це негативний, друге – позитивний момент норми» [38, с. 29]. Тому встановлення об’єкта складу злочину забезпечує чітке розуміння правозастосовувачем сутності посягання та дозволяє забезпечити правильну, з точки зору вибору нормативної підстави, кримінально-правову оцінку фактично вчиненого діяння. При цьому вкрай складно не солідаризуватися з тим, що «нерідко побудова занадто абстрактних теоретичних конструкцій заважає уявити об’єкт конкретного злочину, оскільки визначити елементи складу злочину можливо лише при кваліфікації фактично вчиненого правопорушення. Тому кримінально-правова норма повинна реально визначати основний безпосередній об’єкт суспільно небезпечного діяння» [39, с. 85-86].

Питання щодо конкретного визначення змісту об’єкту злочину викликає полеміку. У кримінально-правовій літературі не сформувалося єдиного підходу в цьому питанні. У зв’язку з чим М. В. Ємельянов констатує, що «у науці кримінального права існує дві основні діаметрально протилежні концепції, а саме: концепція, відповідно до якої об’єктом всіх злочинів є сукупність суспільних відносин, і концепція, яка заперечує першу, оскільки суспільні відносини, які за своєю суттю є абстрактною категорією, не можуть виступати як реальні об’єкти конкретних злочинів» [40, с. 429].

Представники першої концепції (об’єкт злочину – суспільні відносини) визначають структурними елементами суспільних відносин: 1) суб’єкти (носії) відносин; 2) предмет, з приводу якого існують відносини; 3) соціальний зв’язок (суспільно-значуща діяльність) як зміст відносин [41, с. 103]. При цьому суб’єктами суспільних відносин можуть виступати держава, різні об’єднання громадян, юридичні та фізичні особи. Встановлення учасників суспільних відносин або їх суб’єктного складу, а також їх соціальних функцій у самих відносинах, у багатьох випадках дозволяє визначити ті суспільні відносини, що виступають об’єктом того чи іншого кримінального правопорушення.

Серед представників другої концепції щодо визначення об’єкту злочину немає єдності думок щодо того, що саме слід визнавати універсальною категорією для позначення об’єкта, зокрема: як правової норми, на яку посягає злочинне діяння [42, с. 46]; всього того, на що спрямовано злочинне діяння і яким воно може спричинити або заподіює шкоду [43, с. 70]; універсальної категорії, яка здатна охопити всі без винятку охоронювані кримінальним законом реалії життя, може виступати категорія «сфери життєдіяльності людей» [44, с. 133].

За визначенням М. С. Малєїна, правопорушення порушує суспільні або індивідуальні, економічні або духовні, основні або інші інтереси, які враховані правом [45, c. 54]. І. В. Самощенко вважає концепцію об’єкта злочину, яку називають теорією «правового блага» переконливішою. При цьому дослідник обстоює позицію щодо підпорядкованості права цілям охорони людини, її прав і законних інтересів