Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Криза системи європейської безпеки в умовах російсько-українського конфлікту: стратегічні підходи та інтереси Великої Британії

Предмет: 
Тип роботи: 
Стаття
К-сть сторінок: 
25
Мова: 
Українська
Оцінка: 

Вашингтоні сподівалися, що Велика Британія, з наявними значними військово-політичними можливостями, будучи активно залученою до антирадянського протистояння, культурно та історично проамериканською, економічно антипротекціоністською, могла стати впливовим членом чи навіть лідером об’єднаної Європи7. Значною мірою саме завдяки дипломатичному тиску Вашинтона Лондон, перебуваючи в полоні ілюзій глобального статусу на фоні прощання з імперією та історико-культурної відстороненості від Європи, аж у 1973 році здобув повноправне членство в ЄЕС. За часів урядів М. Тетчер Сполучене Королівство підтримувало розвиток політичної співпраці в рамках ЄЕС на міждержавному рівні, використовуючи механізм Європейського політичного співробітництва у своїх міжнародних інтересах, але виступало проти формування його військово-політичного сегмента. Така позиція не відповідала новим тенденціям у зовнішній політиці США, які на етапі завершення «холодної війни» були все більше зацікавлені у готовності європейського флангу НАТО робити дієвий вклад у власну безпеку.

У 1989-1991 роках після розпаду СРСР і ОВД (Організації Варшавського договору) західні держави опинилися в подвійних обставинах – ейфорії від перемоги в блоковому протистоянні і вакууму безпеки на геополітично дезорієнтованих східних та південних просторах Європи, що одразу стали конфліктогенним середовищем. Як зазначає Р. Купер, події цього періоду означали кінець не лише «холодної війни», а й системи рівноваги сил в Європі. Геополітичні зміни на початку 1990-х років поставили США, НАТО і ЄС перед екзистенційним вибором – зберігати «status quo» в системі європейської безпеки або формувати нову міжнародну політику, підкріплену новими регіональними ресурсами. Певною спробою зробити цей вибір стала розбудова в рамках ЄС Спільної зовнішньої політики і політики безпеки (СЗШ1Б) та Європейської політики безпеки і оборони (ЄПБО) як її складової. Водночас розширення пріоритетів Євроспільноти на питання безпеки і оборони викликало відповідну реакцію НАТО, який закріпив концепт європейської оборонної ідентичності (ЄОІ) в Стратегічній концепції 1991 року. Договір визначив лише загальний напрям майбутнього розвитку військово-політичної інтеграції ЄС, а формулювання СЗППБ зумовили різночитання її завдань та особливостей реалізації. Складова безпеки в системі напрямів інтеграції зумовила компромісний міждержавний характер інтеграційного дискурсу в рамках дихотомії усталених концепцій – євроцентричної (лідери – Франція і ФРН) та атлантичної (Велика Британія, Данія, Нідерланди та ін.), а перспектива її практичної реалізації була відкладена до наступного циклу інституційно-правових змін. За наполяганням британського уряду основою ЄПБО стали структури ЗЄС, що спрямувало зазначені ініціативи в русло атлантичної (проамериканської) концепції європейської опори НАТО. Компромісний зміст договору в частині ЄПБО влаштував Велику Британію.
У першій половині 1990-х рр. Євросоюз загалом проявляв незначний інтерес до проблем безпеки, зосередившись на питаннях розвитку спільного ринку. Ініціативу у військовій сфері було фактично віддано обмеженим структурам ЗЄС, який за підтримки НАТО розпочав впровадження нової концепції на основі гуманітарно-миротворчих «Петерсберзьких завдань», прийнятих у червні 1992 року. Головні стратегічні завдання – гарантування безпеки і колективної оборони – продовжували виконувати структури Альянсу. Рішення НАТО про розвиток ЄОІ і створення Багатонаціональних об’єднаних оперативних сил в Європі засвідчили прагнення США попередити відокремлення власне європейських планів співпраці від атлантичних. Велика Британія, як і США, не сприймала ЄС як впливового міжнародного актора, здатного досягнути військово-політичного впливу.
В умовах ліквідації східної загрози в Європі і початку реалізації повноцінної міжнародної політики ЄС виникло питання про доцільність, а для самих Сполучених Штатів і вартість подальшої тотальної залежності Європи у сфері безпеки та оборони. США розпочали зміщувати пріоритети і військово-політичні ресурси на розв’язання та попередженнявикликів безпеки в регіонах Центральної та Південно-Східної Азії, Близького Сходу. Як наслідок військова присутність американців в Європі скоротилася з 300 до 80 тисяч чоловік9. НАТО стало на шлях формування сил швидкого реагування в умовах зникнення загрози тотальної війни з широким театром бойових дій по всьому фронту. Хоча вже на початку 1990-х років події Балканської війни засвідчили неспроможність ЄС вирішити нагальні проблеми гарантування безпеки на власних кордонах без вирішального впливу США і НАТО, що змусило об’єднання активізувати практичну роботу над розвитком проекту ЄПБО.
Велика Британія упродовж усього постбіполярного періоду залишалася вірною атлантичним зобов’язанням, підтримуючи лінію на збереження провідної ролі НАТО в європейській безпеці. Зрештою в такій політиці Лондон не зустрічав особливого опору, окрім хіба що завжди амбітного Парижа, який традиційно прагне автономізації європейських військово- політичних структур. СЗППБ об’єктивно є тією сферою європейських інтеграційних процесів, де позиція Лондона чинить максимальний вплив на політику і нормативно-функціональну систему ЄС. Головним тактичним інструментом британської політики в ЄС залишається активна участь в обговоренні стратегічних питань і періодична підтримка певних новаторських починань, мета яких – перехоплення стратегічної ініціативи у федералістського «ядра» – ФРН і Франції, контроль процесу розбудови політичної інтеграції з середини для збереження «status quo» в системі трансатлантичної безпеки. Водночас з другої половини 1990-х років спостерігалася поступова еволюція принципової позиції Великої Британії щодо військово-політичного виміру ЄС від категоричної антиєвропейсь- кої риторики та радикального атлантизму до активізації участі в європейській політичній інтеграції через намагання посісти провідні позиції і вплинути на динаміку та змістове наповнення об’ єднавчих процесів. Такій еволюції сприяли прагнення посилити вплив держави на європейські процеси урядів Дж. Мейджора та особливо Т. Блера в умовах відмови від входження до зони євро і
Фото Капча