Криза системи європейської безпеки в умовах російсько-українського конфлікту: стратегічні підходи та інтереси Великої Британії

Предмет:

Тип роботи:

Стаття

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

new roman', times;">У першому десятилітті ХХ століття відбулися зміни в системі міжнародних відносин, пов’язані з кризою американської гегемонії у світовійполітиці і формуванням багатополярної системи міжнародних відносин в умовах посилення регіональних центрів сили з глобальними амбіціями (ЄС, Китай, Росія). Виокремимо ряд факторів, які сприяли посиленню позицій Росії на міжнародній арені. У країні відбулася зміна правлячої верхівки через відхід старої радянської партійно-господарської номенклатури, зрощеної з новітнім олігархатом періоду «дикого капіталузму», і прихід до влади когорти колишніх працівників системи КДБ СРСР та інших силових органів і лояльної до них чиновницької бюрократії, яка взяла курс на централізацію і встановлення авторитарної системи управління державою. Сформовано систему одержавленого капіталізму з тотальним контролем держави за великим бізнесом. Такі компанії, як «Газпром», «Роснєфть» та інші, стали невід’ємним сегментом не лише зовнішньої торгівлі країни, але й реалізації геополітичних амбіцій правлячої еліти. Наповнення бюджету нафтодоларами в умовах сприятливих трендів на світовому ринку енергоресурсів створило можливості для мілітаризації економіки при загальному низькому рівні життя населення, що стало частиною міфу про міць держави. У 2012 році за військовими видатками Росія вийшла на третє місце в світі після США і Китаю14. Для порівняння, за період 2004-2013 років держави ЄС скоротили видатки на оборону на 6, 5%, у той час як російські військові видатки подвоїлися15.

Склалася сприятлива для Росії міжнародна політична кон’юнктура. Розкол у рядах НАТО внаслідок одностороннього ініціювання адміністрацією Дж. Буша іракської війни дав можливість В. Путіну зблизитися з лідерами Франції і Німеччини. Росія зміцнила політичні та економічні відносини з низкою держав ЄС шляхом вдалого енергетичного менеджменту через поставки російського газу і зрощення бізнесінтересів. Зосередження держав та організацій Західного світу на власних економічних проблемах, криза інституційно-політичного розвитку ЄС, певний застій у діяльності НАТО через невизначеність подальших стратегічних орієнтирів розвитку організації зумовили послаблення уваги і поблажливе ставлення демократичного світу до наростання авторитаризму й тотального наступу на демократичні цінності в путінській Росії на фоні зростання реваншистських настроїв у зовнішній політиці. Як зазначає В. Іноземцев, у зовнішній політиці Росії крах СРСР розглядається як «геополітична катастрофа ХХ століття», а суверенітет пострадянських держав вважається умовним16. Успіх «кольорових революцій» у Грузії, Україні і Киргизстані, заміна правлячої комуністичної партії проєвро- пейськими силами в Молдові, завершення процесу прийняття до НАТО і ЄС центральноєвропейських і прибалтійських держав, запуск програми ЄвроПРО були сприйняті російським керівництвом як порушення «status quo» в постбіполярній системі балансу сили на користь США і їхсоюзників, наступ на російський вплив у регіоні. Путінський режим під приводом захисту інтересів держави і прав російськомовного населення в колишніх республіках СРСР, реанімувавши давні традиції самодержавного імперського мислення, підсилені крайніми проявами націоналізму та ксенофобії, став на шлях проведення відкритої економічної і дипломатичної, а згодом військової інтервенції щодо держав найближчого оточення, які намагаються проводити міжнародну лінію всупереч російським інтересам17.

Процес розробки консолідованої політики держав та інституцій євроатлантичної спільноти ускладнюється неоднорідністю позицій її суб’єктів. Політичні еліти провідних держав ЄС, насамперед Франції і Німеччини, будучи прихильниками багатополярної системи міжнародних відносин, через проросійську політику реалізують приховану мету збалансувати надмірний вплив США на європейські справи. Зокрема, франко-німець- кий тандем ветував американо-британські ініціативи про прийняття Плану дій щодо членства в НАТО Грузії та України на саміті Альянсу в Бухаресті у квітні 2008 року. Наслідки такої політики відомі – реалізація спланованої військової інтервенції російських військ до Грузії у серпні 2008 року. Західні союзники так і не виробили спільного політичного курсу щодо Росії18.

Цей сигнал був знехтуваний усіма західними союзниками. Не винісши реальних уроків з новітньої російсько-грузинської війни, у 2009 році президент США Б. Обама оголосив про початок «перезавантаження» американо-російських відносин, що супроводжувалося зменшенням участі США у європейських справах, фактичним ігноруванням пострадянського простору. Між США і Росією 8 квітня 2010 р. у Празі підписано Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО). США відмовилися встановлювати станції ПРО в Чехії і Польщі. Така політика засвідчила згоду Заходу на пріоритетне право російського контролю в регіоні, чим підігріла міжнародні амбіції Росії. З проекції подальшого загострення відносин Росії зі США, НАТО та ЄС після повернення на пост президента В. Путіна короткострокова розрядка в американо-російських відносинах розглядається дослідниками як політична недалекоглядність адміністрації Б. Обами19.

Слабкість Заходу, насамперед країн ЄС, у відносинах з Росією наочно проявляється під час подій її військової агресії на території України. Анексія Криму у березні 2014 року була сприйнята з осудом міжнародною спільнотою, але не мала жодних суттєвих наслідків для агресора. Насамперед Європа і США виявили неготовність до розвитку конфлікту на Сході Європи, розпочавши реальне формування стратегії протидії у ході розгортання повномасштабної неофіційної російської інтервенції наукраїнський Донбас. Лише трагедія з лайнером «Боїнг 777» у липні над Донеччиною, а згодом введення на територію регіону у День незалежності України 24 серпня регулярних підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, Рада ЄС після тривалих надій на умиротворення агресора засобами дипломатії прийняла рішення про введення системних санкцій (т. зв. санкції «третьої хвилі»). Новопризначений Верховний представник з питань зовнішньої політики і політики безпеки Фредеріка Могеріні 1 вересня заявила про