+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Стаття
К-сть сторінок:
25
Мова:
Українська
поступова переорієнтація зовнішньополітичних пріоритетів США.
Прогрес у військово-політичній інтеграції держав ЄС здійснило підписання британо-французької декларації в Сен-Мало 1998 р., що дала старт процесу створення автономних європейських збройних формувань. Документ передбачав надання можливості Союзу діяти військовими засобами для врегулювання міжнародних криз, в яких не задіяний НАТО, і передачу функцій ЗЄС структурам ЄС. Хоча британський уряд пішов на поступки, це не означало зміни ключового принципу новітньої зовнішньої політики країни – збереження атлантичної солідарності на основі американо-британських «особливих відносин». У принципових питанняхЛондон завжди виступав на боці Вашингтона. Завдяки позиції Лондона було заветовано ініціативу Парижа про формування європейської армії при підготовці Договору Ніцци у 2001 році. Трансформації позиції лейбористського уряду щодо військових ресурсів Об’єднаної Європи відображали політичні вагання керівництва США щодо можливості контрольованого розвитку європейських військових формувань, які розглядалися в рамках посилення спроможностей європейського сегмента НАТО. Британські ініціативи з розвитку європейських структур безпеки лягли в основу співпраці між ЄС і НАТО на основі принципу «розподілу ролей», закріпленого в домовленостях «Берлін-плюс» 2003 року.
Як показав розвиток системи міжнародних відносин в Європі на рубежі ХХ-ХХІ ст., західні держави у постбіполярний період зробили два основних стратегічних прорахунки. Перший з них полягає в тому, що з часу створення ЄС було загальмовано розвиток його оборонних ресурсів, які формально передбачені в установчих договорах. Об’єднання залишилося у традиційному стані стратегічної військово-політичної і військово- технологічної залежності від НАТО і США. Для порівняння, у 2012 році військові видатки США склали 682 млрд. дол., а 26 держав-членів ЄС (окрім Данії) – 189, 6 млрд. дол. 10 Позбавлений стратегічних засобів прямого військового впливу, Європейський Союз в рамках ЄПБО законсервовано як допоміжну для НАТО організацію з аморфними та обмеженими функціями попередження конфліктів, поліцейського регулювання на постконфліктних територіях і гуманітарної допомоги. НАТО зберіг функцію ударної сили при розв’язанні військових конфліктів. Сили ЄС фактично позбавили власного оперативного штабу управління, включивши Центр оперативного планування операцій ЄС в структуру Штабу Об’єднаних Збройних Сил НАТО в Європі. Держави Євросоюзу, в силу національно-державного егоїзму, недостатньої кількості матеріальних можливостей і протилежних міжнародних інтересів не можуть сформувати міжнародний центр сили в рамках структур об’ єднання для його ж оперативного захисту. ЄС у своїх діях залежний від політичної волі і ресурсів держав «великої трійки» (Великої Британії, Франції, Німеччини), на долю яких припадає понад 60% військових витрат об’єднання11. У Європі достатні військові ресурси для власного захисту та імовірного розгортання сил за межами континенту мають лише Велика Британія і Франція.
Сполучені Штати, які на початку ХХІ століття з поступовою втратою статусу глобального гегемона прагнуть передати більше повноважень по захисту рубежів Європи самим європейцям, зустрілися з їх стратегічною інертністю і зосередженістю на власних короткострокових інтересах. США змушені пожинати плоди тривалої суперечливої політики щодорозвитку автономних можливостей європейської політики безпеки, перебуваючи у перманентній ролі «швидкої допомоги» для врегулювання проблем у центрі і найближчій периферії Європи (конфлікти на Балканах, у Сомалі, Лівії, Сирії, під час подій «Арабської весни», а тепер в Україні). Європа де факто залишилася військовим протекторатом США12. Асиметрія американо-європейських військово-політичних можливостей наявна і в НАТО, де США забезпечує три чверті витрат. Станом на 2013 рік витрати на оборону в державах Європи у порівнянні з періодом першої половини 1990-х років загалом скоротилися з 2, 5% до 1, 6% ВВП. Аналогічний показник США залишається на рівні понад 4% ВВП13. Економічна рецесія ускладнила перспективи європейських оборонних програм. Зазначені тенденції привели до стану, коли європейці не здатні себе захистити від військової агресії.
Частково такий стан справ пов’язаний з унілатералістською політикою американського керівництва часів адміністрації Дж. Буша-молодшого, яке своїми односторонніми діями на міжнародній арені часто в обхід міжнародного нормативного порядку підірвало міжнародний авторитет США, спровокувало конфлікт в рядах не лише давніх членів НАТО і ЄС, але й окреслило лінію стратегічних відмінностей між ними і новими державами-членами цих організацій з регіону Центрально-Східної Європи. Військові дії США в коаліції з європейськими союзниками (насамперед Великою Британією) в Іраку відкрили «ящик Пандори» для дій інших впливових міжнародних центрів сили, насамперед Росії, у регіонах їх пріоритетних геополітичних інтересів.
Другий прорахунок – західні союзники по НАТО знехтували важливими для континентальної геополітики просторами Східної Європи – державами колишнього СРСР. Колишні республіки СРСР, насамперед держави між Росією і ЄС, зокрема Україна, отримали статус відносно благополучних буферних територій з перспективами демократичного розвитку. США і Західна Європа фактично віддали на відкуп Росії простори її традиційного геополітичного впливу (окрім країн Балтії) за умови впровадження ринкової економіки, демократизації суспільних відносин і форми держави. Західний світ повірив, або дуже хотів повірити в те, що ослаблена Росія відмовилася від імперських устремлінь. Після падіння Берлінського муру у 1989 році почала формуватися неформальна, прихована, але досить чітка лінія поділу континенту на західноєвропейське осердя, що перебуває під захистом НАТО і США, з приєднанням держав Центральної Європи, і периферійні країни пострадянського простору з домінуванням Росії, що не виключало поширення на них впливу євроатлантичних цінностей і стандартів суспільного життя.