Криза системи європейської безпеки в умовах російсько-українського конфлікту: стратегічні підходи та інтереси Великої Британії

Предмет:

Тип роботи:

Стаття

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

припинення партнерських відносин ЄС з Росією. Про можливість застосування військових чи поліцейських ресурсів ЄС взагалі не йдеться. Об’єднання не може нічого запропонувати Україні у плані оборони, окрім традиційних методів «м’якої сили», якими стали недостатньо дієва дипломатична підтримка, Угода про асоціацію, перспектива економічної допомоги і антиросійські санкції, що матимуть віддалені наслідки. Іронія «м’якої влади» полягає в тому, що вона часто потребує політики «твердої влади», щоб стати ефективною20.

Напередодні саміту НАТО в Уельсі 4-5 вересня 2014 року генеральний секретар Альянсу Андерс Фог Расмуссен зробив історичну заяву про те, що НАТО і Росія більше не є партнерами, а є противниками21. Реальність повернення до «холодної війни» як ніколи актуальна. Україна в силу геополітичних характеристик не є тією державою, на інтервенцію проти якої можна висловити чергове стурбування. Саме Альянс у сучасних умовах є єдиним можливим дієвим союзником України у справі оборони від агресії зі Сходу. Чітка позиція США і ряду інших держав (зокрема, Великої Британії) з перших днів конфлікту, їх дипломатична, військово- технічна, розвідувальна і гуманітарна допомога стали вирішальним стимулом для поступового формування адекватної позиції і конкретних дій держав та інституцій континентальної Європи в умовах ескалації російсько-українського конфлікту. Водночас жоден з партнерів України не поспішає надавати наступальні озброєння в надії на деескалацію конфлікту. Багатосторонній Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 року, однією зі сторін якого була Велика Британія, виявився не вартим того паперу, на якому він був написаний. До повно масштабної війни в Європі ніхто не готовий.

Події в Україні фактично призвели до чергового розколу держав ЄС, на цей раз за рівнем лояльності до політики Росії. До антиросійської групи належать Велика Британія, Швеція, та, насамперед, держави Балтії, Польща і Румунія. Останні є потенційною мішенню російської агресії. Водночас як в ЄС, так і в НАТО не припиняє працювати проросійське лоббі. Проти введення санкцій виступає Австрія, Фінляндія, Угорщина і Словаччина. Ледь не увесь демократичний світ переконує президентаФранції Ф. Олланда відмовитися від продажу Росії авіаносців «Містраль». У вересні 2014 року в розпал російської агресії на Сході України Єврокомісія на догоду торговельно-економічним інтересам Росії прийняла рішення про відтермінування набуття чинності Угоди про зону вільної торгівлі між ЄС та Україною. Європа надто повільно прозріває від полону проросійських ілюзій, побоюючись майбутнього без російських газових поставок. Навіть за наявних загроз євроатлантичній безпеці ЄС і НАТО не готові надати Україні чіткі перспективи членства.

Чимало європейців все ще зберігають віру у можливість повернення політики сучасної Росії в рамки міжнародного права і дипломатичного умиротворення геополітичних амбіцій її керівництва. Основна проблема ЄС прослідковується в словах Президента Європейської Ради Г. ван Ромпея, який у травні 2014 року заявив, що Євросоюз не прагне розширювати свій вплив на Україну, бо «в ЄС немає геополітичних амбіцій і він діє зовсім по-іншому, ніж російський лідер»22. Це твердження відображає політичну реальність, за якою ЄС до цього часу не духе хотів вести діалог з Росією мовою геополітики і ніколи публічно не визнавав гео- політичного суперництва з Москвою у Східній Європі. Британський журналіст Едвард Лукас у праці «Нова холодна війна» зазначає, що «... конфронтація однаково пропонує шанс новим відносинам з Росією, які спираються на реалізм, а не сентименти, тверезість мислення, а не видавання бажаного за дійсне. Згодом ціна буде вищою – можливо такою високою, що Захід уже не зможе її сплатити»24.

Факт проведення саміту НАТО 2014 року у Великій Британії в особливо непростий для Альянсу і всієї системи євроатлантичної безпеки час є символічним, адже ця країна є другим за витратами і потужністю суб’єктом організації. Визначений мінімальний рівень видатків на оборону у 2% ВВП з провідних держав НАТО, окрім США, забезпечує лише Велика Британія. Водночас, як зазначає С. Біскоп, проблема європейської оборони полягає в тому, що вона не може функціонувати з Сполученим Королівством, але не зможе повноцінно функціонувати і без нього25. Згідно з даними Європейського оборонного агентства Велика Британія залишається лідером з витрат на розвиток європейської оборони (2, 5% ВВП) 26. Країна перебуває у четвірці держав ЄС з надання військового персоналу, ділить перше місце з Францією за чисельністю виділених військ. Без участі британських спеціалістів не обходиться практично жодна гуманітарна місія чи миротворча операція Євросоюзу. Водночас при збереженні високих як для середнього рівня забезпечення ЄПБО ЄС національних витрат політика британського керівництва у цій сфері євроінтеграції, як і загалом його європейська політика з часу приходу до влади консерваторів у 2010 році, переживає застій і кризу. Ще упередвиборчий період консерватори, які обійняли ключові посади в уряді з питань зовнішньої політики і безпеки, на противагу проєвропейськи налаштованим колегам по коаліції ліберальним демократам, декларували прагматизацію і перегляд цих відносин з метою припинення подальшої федералізації об’єднання. Щодо СЗППБ ЄС, то Д. Кемерон у публічних передвиборчих виступах намагався уникати цієї теми. Криза єврозони поглибила британський євроскептицизм. У передвиборчому маніфесті партії передбачено пункт про недоцільність витрат держави на бюрократичні ініціативи ЄС з оборони. Наявний функціональний парадокс.