+3 8(066) 185-39-18
fіз структурами макромолекул, і резервна вода, не зв'язана, яка міститься у вакуолях. У резервній воді зазвичай розчинені вуглеводи, різні органічні кислоти і т. п., унаслідок чого вона може брати участь в стабілізації внутріклітинного осмотичного тиску.
У різних точках земної кулі співвідношення між надходженням вологи і її витратами нерівномірне. В полярних областях, пустелях, тропіках, поблизу океанів випаровування води досягає великих розмірів. Області, де випаровування перевищує річну суму опадів, а рослини відчувають нестачу вологи, називають аридними, а області, де рослини забезпечені вологою, – гумідними.
За відношенням до води виділяють такі екологічні групи рослин (гідроморфи): ксерофіти, мезофіти, гігрофіти, гідрофіти, гідатофіти. Між ними можуть бути перехідні форми.
Ксерофіти (гр. xeros – сухий) – рослини, що зростають в місцях з недостатнім зволоженням і мають пристосування, які дозволяють їм добувати воду при її нестачі, обмежувати випаровування води або запасати її на період посухи. Ксерофіти краще, ніж інші групи рослин, здатні регулювати водний обмін і тому під час тривалої посухи залишаються в активному стані. Вони поділяються на два основні типи – сукуленти та склерофіти. Сукуленти – це м'ясисті рослини з сильно розвинутою водозапасаючою паренхімою в різних органах. Їх коренева система неглибока, але сильно розпростерта. Прикладами сукулентів є: кактуси, кактусовидні молочаї, алое, агави, молодило, очиток, аспарагус. Склерофіти – це сухі на вид рослини, часто з вузькими і дрібними листками, які покриті волосками або восковим нальотом. Вони мають добре розвинуту склеренхіму, тому без значних наслідків можуть втрачати до 25% води не в'янучи. Прикладами склерофітів є ковила, тонконіг вузьколистий, костриця овеча, полини та деякі інші рослини).
Мезофіти (гр. mesos – середній) – рослини, що потребують для свого розвитку помірного грунтово-повітряного зволоження. Це найчисленніша екологічна група, що об'єднує рослини, які можуть переносити нетривалу і не дуже сильну засуху. Це рослини, що зростають при середньому зволоженні, помірному тепловому режимі і досить хорошому забезпечені мінеральним живленням. Вони мають добре розвинену кореневу систему, швидко ростуть за умов достатньої родючості грунту. Тканини листка мезофітів мають стовпчасту і губчату паренхіму, розвинену сітку жилок, середнього розміру міжклітинники.
За здатністю регулювати свій водний обмін одні з цих рослин подібні до гігрофітів, інші – до посухостійких форм. До цієї групи можна віднести вічнозелені дерева верхніх ярусів тропічних лісів, листопадні дерева саван, літньозелені листяні породи лісів помірних широт, кущі підліску, трав'янисті рослини широкотрав'я, рослини заплавних і не дуже сухих суходільних лук, пустельні ефемери та ефемероїди, багато бур'янових і більшість культурних рослин.
Гігрофіти (гр. hydros – вологий) – рослини вологих місцезростань: боліт, берегів рік та озер, вологих луків і лісів. Вони не переносять дефіціту вологи і не пристосовані до її обмеження. Для них характерним є розвиток гідатод, або водяних продихів, що виділяють краплиннорідку воду. Їх листки часто тонкі, слабо розвинута кутикула, обводненість тканин – до 80%. Найтиповішими гігрофітами є трав'янисті рослини і епіфіти вологих тропічних лісів: епіфітні види папоротей, болотні пальми, папірус та інші рослини, а в наших широтах калюжниця, вовче тіло болотне, болотні осоки, очерет, рогіз та багато інших рослин. Із культурних рослин до гігрофітів належить рис. Характерними особливостями гігрофітів є великі листки з добре розвиненими міжклітинниками, розміщення коренів у поверхневих горизонтах ґрунту, розвиток так званих дихальних коренів. Структура листків і стебел, характерна для гігрофітів, називається гігроморфною. Ця їх структура разом із слабкою продиховою регуляцією транспірації спричинює швидке в'янення гігрофітів при зменшенні вологості повітря і ґрунту.
Між типовими гігро- і мезофітами є перехідні групи. Це переважно болотні і лучні злаки і осоки, їх відносять до гігромезофітів. Болотяні трав’янисті рослини називають також гелофітами (рис. 2.83).
Рис. 2.83. Екологічні групи водних рослин
Гідрофіти (гр. hydro – вода) – це наземно-водні рослини, що частково занурені у воду і зростають вздовж берегів, на мілководді, на болотах. У них краще, ніж в гідатофітів, розвинуті провідні та механічні тканини, добре виражена аеренхіма, досить висока інтенсивність транспірації. До цієї групи відносяться такі рослини, як очерет звичайний, калюжниця болотна, частуха подорожникова, бобівник трилистий та інші види.
Гідатофіти (гр. hidatos – вода, волога + гр. phyton – рослина) – види рослин, що повністю або значною мірою занурені у воду. До групи гідатофітів відносяться такі рослини, як елодея канадська, рдесники, кушир, водяний жовтець, жабурник. Рослини, які повністю занурені у воду, а над поверхнею підносяться лише генеративні органи, називають еугідатофітами (рдесники, водопериця, елодея).
Серед гідатофітів є рослини листя яких плаває на поверхні води. Частина з них вільно плаває на поверхні води – плейстофіти (ряска мала, спіродела багатокоренева), а інші укорінені – нейстофіти (латаття біле, глечики жовті).
Водне середовище має ряд особливостей, до яких у рослин виробились різноманітні пристосування (редукція продихів, добре розвинута аеренхіма, відсутність кутикули тощо). Вищі водні рослини є вторинноводними організмами – наземними рослинами, що пристосувалися до життя у воді. Їх види належать до дуже різних і віддалених одна від одної родин.
До основних пристосувань вищих рослин до водного середовища існування відносяться такі:
1) переважання