Людина та її середовище існування

Відносно мала біомаса й висока первинна продуктивність властиві агробіоценозам, й це є економічно вигідними. Однак без постійної уваги та захисту з боку людини вони швидко змінюються малопродуктивними природними біогеоценозами.

Первинною ареною розвитку живої речовини на Землі була протобосфера, що охоплювала поверхневі шари гідросфери та частину літосфери.

У процесі еволюції поверхня Землі набула сучасного біогеохімічного вигляду.

Одним з найважливіших результатів дії природних факторів на людину як біологічний вид упродовж історії людства, тобто його еволюції, є екологічна диференціація населення земної кулі, розподіл його на адаптивні типи.

Адаптивний тип є нормою біологічної реакції на умови існування, що зумовлює найкращу пристосованість до оточуючого середовища. Розрізняють такі адаптивні типи: помірного поясу, арктичний, тропічний та гірський.

Значна кількість населення помірного поясу проживає в промислово розвинутих країнах з великою часткою міського населення, й виявити біологічні механізми адаптації в них доволі складно. Арктичному типу властивий сильний розвиток кістково-м’язового апарата, великі розміри грудної клітки, високий рівень гемоглобіну у крові, великий простір, який займає кістковий мозок, підвищена здатність окислювати жири, стійкі процеси обміну в умовах переохолодження та терморегуляції. У місцевих жителів півночі температура тіла може істотно знижуватися, проте обмін речовин при цьому майже не уповільнюється. У людей, які народилися в інших зонах, температура шкіри не знижується, але у них з’являється сильне тремтіння через посилення обміну речовин і збільшення втрати тепла через шкіру.

Тропічний регіон відрізняється екстремальною кількістю тепла й вологи, тому тропічний адаптивний тип людини формувався під впливом жаркого клімату, раціону з низьким вмістом тваринного білка, великої різноманітності екологічних умов від району до району. Тут спостерігається найбільша розмаїтість груп населення в расовому, етнічному й економічному сенсі. Саме тут живуть найнизькоросліші й найвищі люди. Характерними ознаками тропічного типу є подовжена форма тіла, знижена м’язова маса, зменшений обсяг грудної клітки, велика кількість потових залоз, низький обмін речовин тощо.

Високогір’я характеризується низьким атмосферним тиском і температурою, одноманітністю їжі. Тому у гірського адаптивного типу людей підвищений основний обмін, збільшена кількість еритроцитів і гемоглобіну у крові, розширена грудна клітка.

Отже, у різних зонах земної кулі формувалися людські популяції, генофонди, які краще відповідають місцевим умовам, ніж генофонд виду загалом. Наявність різних адаптивних типів свідчить про значну екологічну мінливість людини, що зумовило поширення людей на земній кулі. Індивідуальні й групові адаптації людини, на відміну від біологічної адаптації рослин і тварин, забезпечують, поряд з виживанням і відтворенням потомства, виконання соціальних функцій, найважливішою з яких є продуктивна праця. Заходи, спрямовані на оптимізацію умов життя й трудової діяльності, передбачають створення сприятливих і безпечних умов праці, благоустрій житла, виготовлення одягу, організацію харчування й водопостачання, раціональний режим праці й відпочинку. Однак не слід забувати про те, що в основі всіх форм адаптації лежать біологічні механізми, саме це необхідно враховувати під час міграції людей в інші кліматичні зони. Відбувається так звана акліматизація людей до нових умов існування. Критерієм акліматизації для тварин і рослин є виживання, для людей – відновлення високого рівня працездатності. Під час акліматизації в організмі людини відбуваються досить складні фізіологічні зрушення – перебудова обміну речовин, процесів терморегуляції, дихання, кровообігу тощо. Наприклад, у акліматизованих на півночі людей на холоді тепловий потік з рук зростає на 40%, тоді як з грудей – на 19%. Тому завдяки високій температурі зберігається належна працездатність верхніх кінцівок. На людські популяції значно впливають соціальні фактори. Результатом їх дії є закономірні зміни в історичному розвитку суспільства, господарсько-культурних типів людських спільнот, що утворюються в тих чи тих природно-ресурсних умовах.

Нині у промислово розвинутих країнах у зв’язку з науково-технічним прогресом склалися господарсько-культурні типи з високорозвинутим товарним землеробством і тваринництвом.

Лише в деяких регіонах ще зберігається, наприклад, «прихоплюючий» тип, що віддає перевагу полюванню, рибальству, збиранню (пігмеї-мисливці в Заїрі, племена аета, кубу в лісах Південно-Східної Азії, індіанці в басейні Амазонки).

Про сутність теорії єдності організму людини й навколишнього середовища говорив І. М. Сєченов, зауваживши, що життєдіяльність організму людини без зовнішнього середовища, що підтримує її, неможлива.

Антропоекологічні системи – це людські спільноти, які динамічно взаємозв’язані із середовищем і використовують ці зв’язки для задоволення своїх потреб. Антропоекологічні системи розрізняють залежно від чисельності й характеру організації людських популяцій. Велике значення у визначенні розміру зазначених систем мають природні умови. Найчисленніші сучасні людські популяції (близько 80%) живуть на 44% суші в тропічних лісах, саванах, а також у зоні помірного поясу з чагарниковою рослинністю й змішаними лісами. На посушливих землях, у пустелях на 18% суші розміщено 4% населення. У різних умовах існування людина займає неоднакові екологічні ніші. Екологічна ніша – сукупність усіх факторів і ресурсів навколишнього середовища, у межах якої може