Людина та її середовище існування

Завдяки впливу на головні компоненти біосфери, діяльність людства поширюється у найвіддаленіші зони планети. Наприклад, ДДТ (у народі – дуст) був виявлений у печінці тюленів і дельфінів, виловлених в Антарктиді, де жоден інсектицид ніколи не застосовувався. Це пояснюється здатністю живих організмів до біоакумуляції, тобто нагромадження в тканинах речовин, що надходять з довкілля. Різні організми мають певний коефіцієнт біоакумуляції. Коефіцієнт біоакумуляції – це відношення концентрації речовини в організмі до концентрації його в навколишньому середовищі. Він становить величину, що дорівнює: для рослин – 0, 1; комах – 0, 3; хробаків – 70; гризунів – до 100; креветок – 1000; устриць – 10 000; риб – 100 000, Так, у озерах США виявлено ДДТ у зоопланктоні в кількості 5 мг/кг, у дрібних рибах – до 10 мг/кг, у великих рибах – до 200 мг/кг. У організмі птахів, що харчуються рибою, кількість ДДТ становила 2500 мг/кг, що призводило до їх загибелі.

Питання для контролю

1. Біогеоценоз, його характеристика й компоненти.

2. Адаптивні типи людини.

3. «Прихоплюючий» тип людей.

4. Антропоекологічні системи та здоров’я людей.

5. Енергозбереженність і технічна озброєність – передумови заселення екологічних ніш.

6. Природні явища – джерела негативних факторів.

7. Джерела негативних факторів побутового походження.

8. Біоакумуляція та її кількісна характеристика. Вплив біоакумуляції на проникнення радіоактивних речовин в організм людини.

 

 

У процесі еволюції в організмі людини сформувалися механізми, що забезпечують його пристосування до різних умов життя, а також стабілізацію активності органів і систем у певних функціональних діапазонах. Можливості організму реагувати на зовнішні та внутрішні подразники доволі обмежені, але комбінація різних реакцій розширяє можливості організму під час його взаємодії з довкіллям.

На організм людини негативно впливають різні фактори зовнішнього середовища – фізичні, хімічні, біологічні й психофізіологічні. Ступінь їх шкідливості відносний і залежить від супутніх умов і стану зовнішнього та внутрішнього середовища організму. Вплив усіх цих факторів здійснюється в конкретних соціальних умовах існування, що нерідко мають вирішальне значення в забезпеченні нормальних умов життєдіяльності.

Здатність організму реагувати на вплив факторів оточуючого середовища називають реактивністю.

Реактивність забезпечується захисно-компенсаторними системами й механізмами, у функціонуванні яких вирішальна роль належить нервовій системі. У процесі становлення людини нервова система стала провідною, вона підтримує цілісність організму, його єдність з довкіллям, забезпечує збереження сталості внутрішнього середовища, будови, функцій.

Нервова система виконує такі найважливіші функції:

 здійснює взаємодію організму з навколишнім середовищем, забезпечуючи його пристосування до мінливих умов існування, що постійно змінюються;

 поєднує органи й системи тіла в єдине ціле та погоджує їх діяльність;

 на вищому етапі розвитку нервова система сприяє здійсненню психічної діяльності на основі фізіологічних процесів відчуття, сприйняття й мислення.

Нервову систему умовно поділяють на: соматичну, що керує мускулатурою кістяка й деяких внутрішніх органів (гортань, глотка), й вегетативну – іннервуючу (що за допомогою нервів здійснює зв’язок органів і тканин з центральною нервовою системою) м’язи, шкіру, судини.

Цей поділ доволі умовний, адже вегетативна нервова система іннервує всі органи, а також визначає тонус мускулатури кістяка.

Нервову систему за топографічним принципом поділяють на центральний і периферичний відділи. Під центральною нервовою системою розуміють спинний і головний мозок, під периферичною – нервові корінці, вузли, сплетення, нерви та нервові периферичні закінчення. Як у центральній, так і в периферичних відділах нервової системи є елементи соматичної та вегетативної частин, завдяки чому досягається її єдність.

Спинний і головний мозок – це скупчення нервових клітин разом з найближчими розгалуженнями їх відростків. Нервові клітини існують також у вигляді вузлів і поза центральною частиною нервової системи (спинномозкові вузли, вузли черепно-мозкових нервів, численні вузли вегетативної нервової системи). Нерви – це скупчення нервових волокон (відростків), які йдуть від вузлів нервових кліток спинного та головного мозку. Вони здійснюють зв’язок між центральною нервовою системою та окремими органами й клітинами організму. Нерви, що передають імпульси збудження з центральної нервової системи до робочих органів, називають спадними, відцентровими, чи руховими. Нерви, що передають імпульси збудження від різних органів і ділянок тіла до головного та спинного мозку, називають висхідними, або доцентровими, чи чутливими. Найчастіше нерви бувають змішаними, у їх складі є як чуттєві, так і рухові волокна. Рухові нерви закінчуються руховими закінченнями – ефекторами, чутливі нерви – чутливими закінченнями – рецепторами.

Рецептори – нервові клітин, що мають вибіркову чутливість до впливу зазначених факторів. Рецептори бувають у вигляді простих нервових закінчень, мають форму волосків, пластинок, колбочок, паличок, кульок, спіралей, шайбочок. Частина рецепторів сприймає