Міжнародні стратегії економічного розвитку

Практично всі соціалістичні країни напередодні соціально-економічних перебудов перебували на індустріальній стадії розвитку. Їх перехід до постіндустріальної стадії, як це вимагає об’єктивний хід глобалізації, ще більше загальмувався, оскільки в багатьох з них відбуваються негативні зрушення в структурі економіки. Частка високотехнологічних виробництв падає, а зростає натомість частка матеріалоємних і енергоємних галузей, що йде у розріз із основним напрямком науково-технічного прогресу. Такі умови погрожують серйозним відставанням країн перехідної економіки від високорозвинутих країн.

Однією з першочергових і найскладніших задач є галузева й технологічна перебудова економіки відповідно науково-технічному прогресові й особливостям поширення глобалізації в економічній сфері. Оскільки однією з головних характеристик глобалізації є безпрецедентне поширення інформаційних технологій, то саме на цій проблемі й на стимулюванні впровадження новітніх досягнень науки й техніки у виробництво повинна бути зосереджена увага урядових структур.

Структурно-інноваційний тип економіки для свого становлення вимагає неабияких організаційних зусиль і коштів. Уряд повинен стимулювати розвиток новітніх галузей і виробництв шляхом надання податкових пільг та інвестиційних «вливань». У власності держави повинні залишатися стратегічно важливі підприємства, що виробляють продукцію на найвищому світовому рівні; тому роздержавлення повинне здійснюватися розумно й обережно. Держава повинна всіляко підтримувати науководослідний сектор, піклуватися про збереження й зростання інтелектуального потенціалу нації; необхідно різко збільшити кошти на науково-дослідницькі роботи, на підготовку висококваліфікованих кадрів для науки й виробництва.

Іншою проблемою при розробці економічних стратегій для урядів країн перехідної економіки є знаходження оптимального співвідношення між лібералізацією зовнішньоекономічних відносин і захистом національної економіки. З самого початку економічних реформ, тобто в першій половині 90-х років, практично всі постсоціалістичні країни вдались до політики міжнародної лібералізації, що виявилося, зокрема, у зниженні, а то й ліквідації митних тарифів на імпорт і експорт, усунення перешкод на вивезення капіталу за кордон та ін. Головною метою при цьому ставилося якнайшвидше входження країни у світовий економічний простір. Така політика, крім того, узгоджувалася з положеннями «Вашингтонського консенсусу», який передбачає максимальну відкритість економіки країни.

Проте дуже скоро поквапливість цих заходів стала очевидною для країн перехідної економіки. Вони знаходяться в нерівному положенні з розвинутими країнами, які просунулися значно далі на шляху модернізації своєї економіки. Конкурентоспроможність товарів і послуг розвинутих країн значно вища, можливість організованого проникнення на чужі ринки набагато більші. За таких обставин цілі галузі в економіці постсоціалістичних країн були «придушені» конкуренцією розвинутих або нових індустріальних країн. Глобалізація, таким чином, обернулася для країн перехідної економіки своєю негативною стороною.

Вирішення проблеми захисту національної економіки в умовах глобалізації для цієї групи країн полягає в посиленні ролі держави в економічному регулюванні. Лібералізація зовнішньоекономічних відносин повинна здійснюватися обережно й зважено. Пріоритетні для національної економіки галузі повинні бути захищені тарифними і нетарифними методами, що, до речі, практикується і розвинутими країнами. Уряд зобов’язаний поставити перешкоди для проникнення в країну недоброякісних товарів, що не відповідають технічним, екологічним й санітарним вимогам. Ця проблема є актуальною й для України, споживачі якої потерпають через недостатні заходи уряду щодо сертифікації імпорту й контролю за якістю імпортованої продукції.  

Із лібералізацією зовнішньоекономічних відносин тісно пов’язана проблема оптимізації відносин пострадянських країн з міжнародними економічними організаціями. Такі організації, як МВФ, Світовий банк, СОТ наполягають на дотриманні всіма державами положень «Вашингтонського консенсусу», в тому числі на політиці максимальної відкритості національних економік. Спираючись на зростання своєї могутності у міжнародних економічних відносинах, ці організації диктують умови урядам країн перехідної економіки при наданні кредитів, фінансової допомоги або сприяючи доступу їх на світові ринки. Зростання впливу міжнародних економічних організацій об’єктивно обумовлено глобалізацією, і держави перехідної економіки не можуть і не повинні ігнорувати цей вплив. Але співробітництво з ними необхідно будувати на засадах, які б не зачіпали національних інтересів.

Узагальнюючи аналіз ролі держави в умовах глобалізації, можна зробити такий висновок: лібералізація економіки не повинна супроводжуватися ослабленням регулюючих функцій держави. Регулююча роль держави повинна трансформуватися не за рахунок відмови від керівництва економікою, а за рахунок перерозподілу регулюючих функцій між державою, неурядовими і наднаціональними суб’єктами економічних відносин.

Глобалізація супроводжується посиленням регіоналізації світової економіки. На перший погляд, ці два процеси є такими, що виключають один одного. Але слід згадати, що в основі регіоналізації полягає міжнародна економічна інтеграція, яка активізується глобалізацією. Регіональні економічні угруповання можна розглядати як осередки, що складають глобальний економічний простір; в них процеси, притаманні глобалізації (інтернаціоналізація усіх сфер життєдіяльності), здійснюються набагато швидше, ніж в цілому на Земній кулі.

У регіональних інтеграційних організаціях високого рівня розвитку створено єдиний економічний простір без митних перешкод та обмежень на шляху руху капіталу, технологій і робочої сили. Активно йдуть процеси виробничого кооперування. Формується спільна валютна система з єдиною валютою, як це має місце в ЄС. Наднаціональні органи регулювання економікою в таких об’єднаннях набувають досить великих владних позицій. Так, усі права на проведення кредитно-грошової політики Європейського Союзу передано Центральному Європейському банку. Таким чином, утворюються структури регіонального об’єднання, які беруть на себе важливі функції урядів країн ЄС. Посилюється координація і в інших галузях – правовій, екологічній, інформаційній, – де також утворюються відповідні наддержавні органи.

В основі концепції європейської інтеграції полягає принцип субсидіарності (доповненості), що