Міжнародні стратегії економічного розвитку

Регіональна інтеграція стимулює розвиток міжнародних економічних зв’язків всередині об’єднання. Оскільки усунено торговельні перешкоди між країнами, їх взаємна торгівля зростає швидкими темпами. Так, наприклад, частка внутрішньорегіональної торгівлі (експорт) тільки за період 1990-1996 рр. зросла в АТЕС з 69 до 73%, в НАФТА – з 43 до 48%, в АСЕАН – з 20 до

25%, в МЕРКОСУР – з 9 до 23%.   За період 2000-2006 рр. внутрішньорегіональний експорт зріс в об’єднанні НАФТА на 32, 4%, МЕРКОСУР – на 45, 4%, АСЕАН – на 85, 6%, ЄС – на 184%.

Можна спрогнозувати, що у майбутньому відбудеться злиття усіх окремих регіональних угрупувань в суцільну глобалізовану інтеграційну систему. Така тенденція проглядається вже сьогодні. Вже багато держав є членами не однієї, а декількох регіональних організацій. Транскордонні регіональні утворення можна розглядати як такі, що активізують інтеграційні процеси, проміжний осередок, ланку, яка єднає економіку сусідніх країн і регіональних інтеграційних організацій.

Слід мати на увазі, що регіональні інтеграційні угрупування також формують наднаціональні органи (економічні ради, парламенти, суди та ін.), що є одним з характерних проявів глобалізації. Країна, яка входить до регіональної організації, мусить віддати частину своїх владних функцій на користь спільної справи організації. З економічної точки зору це виправдано; з політичної – може викликати протидію певних сил всередині країни. В Європейському Союзі долання політичної протидії формування наднаціональних структур здійснювалося протягом тривалого часу й в цілому завершилося успішно. В багатьох інших регіональних організаціях цей процес йде дуже важко. Можна стверджувати, наприклад, що низький ступінь інтегрованості в СНД пояснюється в першу чергу тим, що наднаціональні органи цієї організації або не сформовані, або існують тільки формально.

 

 

Поширення й поглиблення процесу інтернаціоналізації світового господарства, глобалізація формують ситуацію, за якої регулювання міжнародних відносин тільки на державному рівні, тобто на рівні міжурядових стосунків, стає недостатнім. Як вже говорилося в попередніх розділах, частину своїх функцій в керуванні національною економікою держава вимушена віддавати наднаціональним органам. В сьогоднішніх умовах розвитку світової економіки це необхідно, інакше міжнародні економічні відносини в певній мірі набули б хаотичного характеру, а темпи розвитку світової економіки були б значно нижчими. Такими наднаціональними структурами є міжнародні економічні організації, органи міжнародних інтеграційних об’єднань (наприклад, в ЄС це – Рада Європейського Союзу, Європейська Комісія, Європейський парламент та ін.), транснаціональні корпорації, транснаціональні банки. Вони, вкупі з відповідними державними органами країни, є суб'єктами регулювання міжнародних економічних відносин.

З другої половини XX століття все більш вагомою стає частка міжнародних економічних організацій в регулюванні світових економічних процесів. Їх вплив на формування міжнародних стратегій розвитку дедалі зростає. Слід розглянути особливості становлення й розвитку системи міжнародних організацій.

Початок формування цілісної системи міжнародних організацій припадає приблизно на середину XIX сторіччя. Відтоді й до нашого часу можна умовно виокремити такі основні етапи розвитку системи:

I етап (середина XIX ст. – середина 40 – х років XX ст.) – становлення системи міжнародних організацій;

II етап (середина 40 – х років – кінець 50 – х років XX ст.) – формування системи Об’єднаних Націй;

III етап (кінець 50 – х років – кінець 80 – років ХХ століття) – активізація процесу утворення й поширення міжнародних регіональних організацій;

IV етап (з початку 90 – років ХХ століття) – трансформація характеру діяльності міжнародних інституцій внаслідок розпаду світової соціалістичної системи.

1. Становлення системи міжнародних організацій (середина XIX ст. – середина 40 – х років XX ст.). Важливим спонукальним чинником утворення міжнародних організацій була промислова революція. Європа та Північна Америка вкрились густою мережею залізниць, парове судноплавство з'єднало континенти регулярними рейсами, з'явилось телеграфне сполучення. Світ став «тісним», поштові зв'язки між людьми різних країн та регіонів ставали дедалі більш поширеним явищем. Але існування в кожній країні своїх норм, тарифів, методів управління, зрештою, звичаїв в сфері транспорту й зв'язку гальмувало процес утворення світової системи сполучення. Виникла потреба в міжнародних організаціях, які б упорядкували національні норми в єдину функціональну систему.

Процес упорядкування розпочався й у сфері міжнародних валютних відносин. В 1867 р. відбулася Паризька конференція, яка визначила основні правила валютної системи, заснованої на золотомонетному стандарті. В результаті роботи конференції булозабезпечино умови, завдяки яким система золотомонетного стандарту діяла досить ефективно аж до Першої світової війни.

Після війни система золотомонетного стандарту розладилась, оскільки розмежування держав воєнними діями сильно утруднило міжнародні валютні потоки. Післявоєнна економіка була зруйнована, і це спричинило ослаблення національних валют. Необхідно було встановити нові правила в міжнародних валютних відносинах, котрі відповідали б новому етапові розвитку світової валютної системи.

Це завдання мала вирішити Генуезька міжнародна економічна конференція (1922 р.), яка проголосила встановлення золото-девізного стандарту. Іноземна валюта провідних країн стала використовуватись в міжнародних розрахунках нарівні із золотом. Як резервну валюту найчастіше вживали долар США та фунт стерлінгів.. Валютне регулювання здійснювалось активною валютною політикою урядів, рішенням міжнародних конференцій та нарад. Генуезька валютна