Міжнародні стратегії економічного розвитку

Стратегії розвинутих держав спираються на неоліберальні тенденції економічної політики. Держава повинна створювати умови для ефективного функціонування ринку, що зокрема, включає систему гарантії прав власності і обов’язкового виконання контрактів. Важливою функцією держави є забезпечення конкуренції в економічному середовищі країни; вона виражається в антимонопольному законодавстві, в обмеженні імпортних перешкод, в ціновому регулюванні для підтримки молодих фірм.

Держава вирішує проблеми, які інші ринкові суб’єкти, навіть ТНК, вирішити не в змозі або байдужі до них. Це екологічні проблеми, проведення базових наукових досліджень, розвиток соціально-економічної інфраструктури (комунікації, освіта, охорона здоров’я тощо).

Основні завдання стратегій розвинутих держав можна згуртувати по трьох напрямках:  

Створення загальних передумов для економічного зростання й ефективного господарювання.

Задоволення потреб суспільства, які не спроможний задовольнити ринок.

Ослаблення негативних наслідків стихії ринкових сил.

Ці завдання вирішуються застосуванням комплексу заходів, що становлять її основні функції. В узагальненому вигляді вони поділяються на такі групи:

законодавча і правоохоронна діяльність по захисту приватної власності й підприємництва;

виробництво суспільних благ, неподільних при споживанні (оборона, будівництво шляхів, каналізація й водопостачання тощо) ;

розвиток системи освіти, науки, культури, охорони здоров’я;

захист навколишнього середовища;

забезпечення умов для безперервної ринкової конкуренції, регулювання діяльності природних монополій (енергетика, транспорт, зв’язок та ін.)

соціальні витрати;

антиінфляційне й антициклічне регулювання.

Стратегії економічного розвитку країн, що розвиваються, розробляються також в умовах глобалізації, але їх цілі дещо інші. Більшість країн цього типу значно відстає в економічному розвитку, тому вони не мають часу для тривалої природної еволюції економічних структур, що відповідали б сучасним стандартам розвинутих країн. У таких умовах роль держави в регулюванні економічних процесів повинна бути істотно вищою.

У нових індустріальних країнах, що досягли найбільших успіхів в економічному розвитку, уряди енергійно втручалися у розвиток фінансової системи, в регулювання зовнішньої торгівлі, в процес залучення іноземних інвестицій. Великою була роль урядів в процесі перетворення економік цих країн з імпортозаміщуючих на експортоорієнтовані.

У багатьох країнах, що розвиваються, держава ініціює індустріалізацію шляхом державних інвестицій у пріоритетні галузі, податковими пільгами, а то й адміністративними методами.

Важливими завданнями держав, що розвиваються, є створення умов для освіти широких мас населення, формування достатньої маси кваліфікованих кадрів, виховання менеджерів, що відповідають вимогам сучасної економіки. Держава повинна докладати чималих зусиль щодо зменшення соціально-економічної нерівності населення й забезпечення соціальної стабільності.

Одним з найгостріших питань для урядів країн, що розвиваються, є ступінь відкритості економіки. Глобалізація, як вже зазначалося, супроводжується лібералізацією міжнародних економічних відносин й зростаючою тенденцією до відкритості національних ринків. Проте, оскільки менш розвинуті країни знаходяться в нерівних стартових умовах з більш розвинутими, їх економіка часто опиняється у незахищеному становищі. З іншого боку, спроби «закрити» національну економіку для іноземних товарів, капіталів, діяльності ТНК також можуть мати негативні наслідки. Отже, урядам цих країн доводиться дуже вправно «балансувати» між лібералізацією й протекціонізмом в економічній політиці.

Важливою проблемою країн, що розвиваються, є їх величезна зовнішня заборгованість. Так, наприклад, за даними на 2009 р. заборгованість Аргентини складала 109 млрд. дол., що дорівнює 20% від ВВП; Туреччини відповідно 279 млрд. дол. (32%) ; Іраку 50 млрд. дол. (45%).   Слід визнати, що глобалізація провокує її зростання. Розширення діяльності Міжнародного валютного фонду, Світового банку, транснаціональних банків, формування глобального фінансового ринку роблять міжнародні кредити більш доступними. Але уряди багатьох країн, що розвиваються, використовують їх неефективно. Вони часто витрачають гроші на престижні з політичної, але недоцільні з економічної точки зору проекти (стадіони, розкішні палаци тощо). Багато коштів втрачається через брак висококваліфікованих фахівців, менеджерів, що вміли б розпорядитися отриманими грошима. Нарешті, має місце корупція, тобто крадіжка досить великих коштів, що надаються державі із зовні. Отже, однією з найважливіших цілей стратегій найменш розвинутих країн є упорядкування відносин з міжнародними валютнокредитними організаціями, суб’єктами міжнародного фінансового ринку – з одного боку, і в наведення порядку у використанні одержаних коштів – з іншого боку.

Країни з перехідною (транзитивною) економікою опинилися в процесі глобалізації в дуже складний період свого розвитку, тому перед їх урядами, що розробляють економічні стратегії, постають найгостріші проблеми. Нарощування темпів глобалізації співпало з докорінною перебудовою економічних відносин в колишніх соціалістичних країнах, яка супроводжувалася падінням виробництва і втратою важливих позицій на світових ринках. Для вирівнювання положення й забезпечення економічного ривка необхідний час, але глобалізація «не могла чекати», оскільки світові економічні процеси поступальні й незворотні.

Глибина економічного «відката» в колишніх радянських республіках вражаюча. За роки економічної перебудови (1991-1999 рр.), наприклад, в Україні, ВВП скоротися на 60%; виробництво товарів та послуг складало в 1999 р. лише 48% від рівня 1989 р. ; інвестиції в основні фонди в 2000 р. складали 24% від рівня 1990 р. ; чисельність зайнятих продуктивною працею зменшилася за 1990-2000 роки з