Міжнародні стратегії економічного розвитку

динамізм процесів міжнародної економічної інтеграції в цілому, зумовлений як дією об’єктивних факторів, так і реакцію країн світу на розвиток окремих інтеграційних угрупувань;

нерівномірність розвитку й реалізації форми міжнародної економічної інтеграції, яка спричинена проявами очевидних відмінностей

економічного розвитку країн і регіонів світу;

розвиток, поряд з інтеграційними, дезінтеграційних процесів, які мають глибокі корені в історичних, політичних економічних і соціальних закономірностях світового розвитку.

Подальший розвиток інтернаціоналізації обумовлює становлення інтеграції на глобальний рівень, тобто наслідком цього процесу стане глобальна економічна інтеграція, яка вбере в собі регіональні інтеграційні осередки.

Найрозвиненішим проявом інтернаціоналізації є глобалізація. В сучасній науці глобалізацію розглядають як просунуту стадію розвиткупроцесу інтернаціоналізації різних аспектів суспільного життя: економічних, політичних, культурних. На цій стадії інтернаціоналізація поступово охоплює усе світове співтовариство, досягаючи планетарних масштабів. Глобалізація надає взаємозв’язкам різних країн нові властивості.

Стимулюючою силою для появи й розвитку глобалізації стала науково-технічна революція. Початок процесу глобалізації пов’язується в часі з переходом індустріально розвинутих країн в постіндустріальну фазу розвитку. Особливе значення має бурхливий розвиток світової системи інформації, який сприяв транснаціоналізації виробництва і капіталу. Інформаційно-комунікативні системи дають можливість укладати економічні угоди в будь-який час незалежно від місцезнаходження агентів угод. Виключну роль в цьому процесі відіграє Інтернет. Світова інформаційна мережа забезпечує глобалізацію капіталу і децентралізовану концентрацію виробництва і праці. Утворюється світовий інформаційно-фінансовий простір.

Важливою стороною сутності глобалізації є утворення і швидкий розвиток наднаціональних структур у світовій економіці. Жодна країна сьогодні не може планувати свою економіку без огляду на світову економічну ситуацію.

Глобалізацію характеризують такі основні риси:

посилення взаємозв’язку всіх дій країн в соціально-економічній сфері, політиці, культурі;

територіальне поширення інтернаціоналізаційних процесів, які сьогодні охоплюють увесь світ;

універсалізація міжнародних економічних процесів;

зростання масштабу виробництва, концентрація і централізація капіталу;

поглиблення науково-технічного прогресу, що супроводжується інформаційною революцією;

посилення міжнародної економічної інтеграції і регіоналізації міжнародних відносин.

Глобалізація є об’єктивним і неухильним процесом. В цілому її слід оцінювати позитивно, оскільки вона об’єднує національні економіки в єдине організаційне ціле і тим самим підвищує ефективність світового господарства. Глобалізація сприяє зближенню не тільки економік, а й культур різних народів, полегшує порозуміння між ними. Проте цей процес супроводжується накопиченням серйозних проблем, які постають не тільки перед окремими країнами, але й перед усім людством.

Однією з найгостріших проблем, що несе глобалізація, є поступова втрата країнами частки національного суверенітету над економікою внаслідок її дерегуляції відповідно з вимогами ТНК, ТБН і міжнародних фінансових організацій. Особливо вразливо наслідки дерегуляції виявляються на світових фінансових ринках. Глобальний грошовий обіг і біржові трансакції за 1995 – 2000 роки збільшили у 10 разів. Небаченого розмаху набули глобальні валютні спекуляції, які завдають величезної шкоди валютам бідних країн. Глобальні фінансові системи все більше відриваються від реальної економіки. Так, номінальна вартість «віртуальних» деривативних угод сягає 50 трильйонів доларів, що вдвічі більше річного світового доходу. В таких умовах який-небудь потужний фінансовий центр може спровокувати глобальну фінансову кризу, що вже неодноразово мало місце.  

Іншою проблемою є зростання нерівності між розвинутими й найменш розвинутими країнами, між найбагатшим й найбіднішим населення світу. Так, на сьогоднішній час, 225 найзаможніших людей світу володіють багатством, приблизно, у один трильйон доларів, що дорівнює річному доходу 47% людства.

Деякі дослідники вбачають загрозу в тому, що через розвиток системи інформації (зокрема, через Інтернет) людина може стати знаряддям маніпуляції наднаціональних або недемократичних сил.

Ці та інші проблеми глобалізації чекають свого вирішення, проте сам процес глобалізації об’єктивний і неминучий. Розробляючи стратегію розвитку країни, її уряд, науковці й політичні діячі повинні зважувати на особливості цього процесу, щоб скористатися перевагами глобалізації й уникнути її вад.

 

 

Отже, глобалізація трансформує функціональну структуру держави як на міжнародному, так і на внутрішньому рівнях, причому її вплив здійснюється у протилежних напрямках. З одного боку, держава поступається деякими своїми функціями на користь наддержавних структур, з іншого – її позиції зміцнюються у певних сферах. Принаймні, в оглядовому майбутньому держава буде існувати як важливий суб’єкт світової економіки. Водночас уряд кожної країни мусить враховувати зміни умов, що відбуваються в процесі глобалізації, при розробці національних стратегій розвитку.

Одним з найголовніших завдань економічної політики держави в умовах глобалізації стає створення сприятливих умов для підвищення конкурентних переваг національної економіки. В першу чергу, необхідно активізувати внутрішні ресурси країни. Американський економіст М. Портер визначив чотири основні детермінанти, що забезпечують конкурентні переваги:  

параметри факторів виробництва (кваліфікована робоча сила, запаси сировини, виробничі потужності, капітал, науковий потенціал) ;

наявність конкурентоспроможних споріднених галузей;

характер попиту на внутрішньому ринку;

стратегія фірм.

Ці детермінанти в сукупності утворюють «національний ромб» (в графічному вираженні). Особливе значення має активізація урядом такої складової «ромбу», як інтелектуальний потенціал країни, професійна майстерність, науково – технічна база. Кваліфіковані кадри формуються всередині країни. Держава, як вже відзначалося, може надати імпульс інноваційному розвитку економіки, фінансувати наукоємне виробництво. Саме держава витрачає найбільші кошти на розвиток «людського чинника» економіки – на освіту, охорону здоров’я, соціальне забезпечення.

Підтримка інноваційної діяльності фірм