Міжнародні стратегії економічного розвитку

Стратегічна політика починається з визначення необхідних фінансових, виробничих і людських ресурсів, які необхідні для реалізації поставлених цілей. Далі розробляється механізм реалізації стратегічної мети, тобто виявляються заходи уряду по регулюванню економіки в основних її сферах, створюються необхідні інститути, фонди, залучаються (в разі необхідності) іноземні й міжнародні кошти для вирішення тих чи інших стратегічних завдань.

В процесі реалізації стратегії уряд вирішує низку задач. Серед основних завдань на макрорівні є забезпечення повної зайнятості, стабільності цін, економічного росту, рівноваги платіжного балансу; на мікрорівні – ефективне використання ресурсів. Оскільки одночасне вирішення цих та інших завдань рідко буває можливим, виокремлюються пріоритетні цілі на кожному етапі здійснення стратегії (економічні, соціальні й екологічні).

При розробці стратегії необхідно перш за все виходити з інтересів і можливостей своєї країни. Але в умовах глобалізації вплив міжнародного середовища на економічний розвиток країни дуже сильний. Тому навіть найталановитіші розробітники стратегії найрозвинутіших країн мусять зважати на резонанс, який вона матиме серед іноземних партнерів їх країни, міжнародних організацій, ТНК, політичних кіл наймогутніших країн.

Отже, національна стратегія розвитку розробляється й здійснюється виходячи з інтересів і можливостей країни, але з обов’язковим урахуванням впливу міжнародних факторів. Оскільки національні економіки є елементами системи світового господарства, вони залежать одна від одної і взаємно впливають одна на одну; кожній системі притаманна взаємодія і взаємозалежність її елементів. Тому економічна стратегія кожної країни сьогодні так чи інакше впливає на динаміку розвитку міжнародної економіки, і це не байдуже для інших суб’єктів світового господарства. Економічна стратегія окремої держави може сприйматися схвально або негативно її партнерами, іншими державами та міжнародними організаціями. В процесі інтернаціоналізації економіки здійснюється зближення національних стратегій, вони набувають багатьох спільних рис, зокрема, в механізмі досягнення цілей. Таким чином, національні стратегії водночас є міжнародними стратегіями.

Важливим напрямком, складовою частиною національних стратегій є зовнішньоекономічна політика, яка безпосередньо залучає країну до глобального простору міжнародних економічних відносин. Але й внутрішня економічна політика держави формує хоч і опосередковано, міжнародний аспект національної стратегії (наприклад, впливаючи на темпи економічного зростання, галузеву структуру народного господарства, рівень цін на товари та послуги, ємкість внутрішнього ринку тощо).

Що стосовно поняття «економічний розвиток», – воно є багатогранним, але можна виокремити найсуттєвіші риси:

економіка повинна бути збалансованою по усім сферам;

економіка має бути здатною до саморегулювання;

економіка повинна характеризуватися поступальним динамізмом зростання позитивних показників;

зростання економічних показників (ВВП, обсяги виробництва тощо) повинно супроводжуватися підвищенням життєвого рівня населення та покращенням інших соціальних показників.

Міжнародний аспект стратегічного розвитку національної економіки вимагає наголошення на розвитку зовнішньоекономічної діяльності, що включає міжнародний рух товарів, послуг, капіталу, робочої сили, участі держави в міжнародних економічних проектах тощо. Національна стратегія економічного розвитку стає міжнародною саме тоді, коли вона корелюється із загальним напрямком розвитку світового господарства і є активним елементом його системи.

Оскільки різні групи країн світу мають неоднаковий стан економічного розвитку, то й стратегічні цілі також неоднакові для високорозвинутих країн, країн, що розвиваються, й країн з транзитивною економікою.

 

 

Національні стратегії розвитку розробляються й реалізуються, як вже зазначалося, не в ізольованому просторі країни, обмеженому державними кордонами, а в світовому ринковому господарстві. Національне господарство країни входить в світове господарство як його структурний елемент, додає до нього свою частку, збагачуючи світову ринкову систему; водночас воно відчуває суттєвий вплив з боку системи, трансформуючись відповідно вимогам світового господарства, яке безперервно еволюціонує.

Утворенню світового господарства передувало становлення світового ринку. Світовий ринок в своєму розвитку пройшов такі стадії:

внутрішній ринок – початкова форма ринкових відносин країни; всі товари практично збуваються всередині країни. Ця стадія притаманна стародавнім державам;

національні ринки – характерні тим, що певний сегмент цих ринків (переважно оптова торгівля) вже орієнтувався на іноземних покупців; прикладом може бути Новгород у складі Київської Русі;

міжнародні ринки – являли собою локальні регіональні ринки, які складалися з тих сегментів національних ринків, що вже безпосередньо були пов’язані із зарубіжною торгівлею; такі ринки, зокрема, складалися в Середземномор’ї, північно-західній Європі (вздовж по Рейну, Фландрія, Ганза) ;

нарешті, світовий ринок утворився під впливом Великих географічних відкриттів та промислової революції; він сформувався, в основному, в ХІХ столітті.

Світовий ринок характеризується інтенсивним обміном товарів та послуг між країнами, причому цей процес поширюється й розгалужується з поглибленням міжнародного поділу праці. Розвиток продуктивних сил і міжнародної торгівлі у світі призвів до того, що став переміщуватися не тільки товар, а й фактори виробництва. Так виникло світове господарство на зламі ХІХ й ХХ століть. Отже, світове господарство – це сукупність національних економік країн світу, сполучених між собою товарообміном і мобільними факторами виробництва.

Фактори виробництва звичайно об’єднуються в такі групи:

природні умови та ресурси (земля, клімат, корисні копалини тощо) ;

трудові ресурси (робоча сила) ;

капітал;

технології.

За походженням фактори виробництва іноді поділяють ще на такі дві групи:

Основні, такі, що дісталися країні від природи або є наслідком тривалого історичного розвитку,