Міжнародні стратегії економічного розвитку

Угодою були визначені принципи ЄЕП – забезпечення вільного руху товарів, послуг, капіталів і робочої сили через кордони держав-учасниць, а також узгоджена макроекономічна політика і спільна політика по окремим галузям. Принцип вільного руху товарів передбачає усунення вилучень у режиму вільної торгівлі й усунення обмежень у взаємній торгівлі на основі уніфікації митних тарифів.

Об’єктивно Єдиний економічний простір має непогані умови стати інтеграційним осередком, до якого можуть приєднатися інші члени СНД. На чотири країни, що підписали угоду (Білорусь, Казахстан, Росію й Україну), припадає 90% сукупного ВВП Співдружності Незалежних Держав, 92, 6% внутрішньо регіонального експорту.   Проте сьогодні реальне майбутнє ЄЕП досить не визначене. Хоч Верховна Рада України ратифікувала Угоду, уряд нашої країни підкреслює, що головний вектор наших інтеграційних устремлінь – Європейський Союз, а інші вектори є другорядними, а отже можуть заважати досягненню головної мети. Втім, ідея ЄЕП в принципі не відкидається; мова йде про максимальний захист інтересів України в цьому об’єднанні.

Українська сторона наполягає на дотриманні таких головних елементів зони вільної торгівлі в межах ЄЕП :

скасування експортного мита;

незастосування вилучень;

незастосування кількісних обмежень;

незастосування у взаємній торгівлі антидемпінгових, компенсаційних і спеціальних захисних заходів.

Докладніше про політику України в сфері економічної інтеграції та її участі в інших інтеграційних угрупуваннях – у наступному розділі.

У 2010 р. між Росією, Білоруссю й Казахстаном підписана нова угода про створення митного союзу, який має розпочати дію з 2011 року, а також про формування Єдиного економічного простору, що, нарешті, має реалізуватися.

На теренах СНД утворилася ще одне об’єднання Шанхайська організація співробітництва (ШОС). Крім країн СНД – Росії, Казахстану, Киргизстану, Таджикистану й Узбекистану – до неї входить також Китай. Спостерігачами при ШОС є Індія, Пакистан, Іран і Монголія.

Шанхайська організація співробітництва офіційно була проголошена в 2001 р. в китайському місті Шанхай (звідси назва організації). В 2002 р. голови держав-учасниць прийняли «Хартію Шанхайської організації співробітництва», в якій були зафіксовані цілі, принципи й основні напрямки співробітництва в рамках організації. В 2003 р. було підписано «Програму багатостороннього торговельно-економічного співробітництва держав-членів ШОС». Програма визначила основні цілі й завдання економічного співробітництва, особливо виокремивши курс на створення протягом 20 років системи вільного руху товарів, послуг, капіталів і технологій. В 2005 р. було утворено Фонд розвитку ШОС і Ділову раду ШОС.

Основними цілями ШОС проголошено:

зміцнення взаємної довіри й добросусідських відносин між країнамиучасницями;

організація ефективного співробітництва в політичній, торговельноекономічній, науково-технічній і культурній областях;

спільне забезпечення й підтримка миру, безпеки й стабільності в регіоні.

Основними принципами ШОС є: повага суверенітету, рівність усіх держав-членів, відкритість і не спрямованість проти інших держав і міжнародних організацій.

В рамках реалізації «Програми багатостороннього торговельноекономічного співробітництва» в 2005 р. досягнуто домовленостей по проектам в галузі гідроенергетики, розвитку автотранспортних маршрутів, в науково-технічній і сільськогосподарській сферах. Того ж року була підписана угода про міжбанківське співробітництво.

Особлива увага приділяється співробітництву в енергетичній сфері. Росія, Казахстан і Узбекистан є значними постачальниками нафти й газу, а Китай – їх споживачами. Якщо взяти до уваги, що зацікавленість в цій сфері проявляють спостерігачі Іран (постачальник) та Індія (споживач), то може у перспективі сформуватися регіональне «енергетичне співтовариство».

В 2007 р. була прийнята Бішкекська декларація, яка підвела підсумки діяльності ШОС за минулі роки й підтвердила основні цілі й принципи. Зокрема, знову було наголошено на важливості спільного ефективного використання енергоресурсів і розробки спільної енергетичної стратегії. Іншими пріоритетними напрямками взаємодії підтверджено сформування єдиної транспортної й інформаційної систем.  

Україна, що не належить до Центральноазійського регіону, не претендує на вступ до ШОС. Але вона могла б мати статус спостерігача при цій організації, бо має економічні інтереси в цім регіоні. Насамперед, це енергоресурси Росії, Казахстану й Узбекистану. Крім того, це обсяжні внутрішні ринки Росії й Китаю, що приваблюють українських товаровиробників.

 

 

«Міжнародні стратегії економічного розвитку» вивчають формування й реалізацію довгострокової економічної політики, спрямованої на суттєве покращення соціально-економічних показників, стимулювання динамізму економічного розвитку на національному, регіональному та глобальному рівнях.

Обрання ефективної стратегії розвитку особливо важливе для країн з перехідною економікою, які перебувають на серйозному зламі своєї економічної історії. Їм доводиться відкидати моделі соціалістичної економіки, які опрацьовувалися протягом багатьох десятиліть, і шукати нові моделі, розробляти нові стратегії, які були б адекватними сьогоднішнім напрямкам розвитку світової економіки. Наші урядовці й бізнесмени певний час були погано пристосовані до «правил гри» ринкової економіки. Через це економічна політика, яка здійснювалася в країнах з перехідною економікою в перше десятиліття постсоціалістичної епохи, була неефективною (за виключенням деяких країн Центральної Європи, про що мова буде йти далі). В Україні в першій половині 90-х років, по суті, взагалі не існувало чіткої стратегії переходу на ринкові відносини. Тому аж до кінця десятиліття країна знаходилася в стані глибокої кризи. Сьогодні вже у нас розробляються різні варіанти економічних стратегій. Їх ефективність залежатиме від того, в якій мірі вони узагальнюють і особливості національного розвитку, і накопичений досвід економічної політики інших країн. Ось чому необхідно вивчати міжнародні стратегії розвитку, їх суть, умови і наслідки їх реалізації.

В той же час слід мати на увазі, що економіка кожної країни розвивається не в узамкненому просторі. В умовах глобалізації відбувається дедалі зростаюча інтеграція національних економік в єдине ціле, в систему світової економіки. Формуються наднаціональні рівні й механізми регулювання економіки, якими підпорядковується певна частина національних інтересів країни. В цьому процесі особливо значною є роль міжнародних організацій і транснаціональних корпорацій. З цим явищем слід рахуватися, розробляючи стратегії. Таким чином, національні стратегії стають частиною системи міжнародних стратегій. В першу чергу, ця система функціонує за рахунок тих елементів національних стратегій, які безпосередньо пов’язані з міжнародними економічними відносинами: це політика в галузі зовнішньої торгівлі, валютно-кредитних відносин, міжнародного обміну технологіями тощо.

 

 

Козак Ю. Г., Єхануров Ю. І., Ковалевський В. В. та ін. Міжнародні стратегії економічного розвитку: Навчальний посібник. – К. : Центр навчальної літератури, 2005. – 353с.

Макогон Ю. В. Міжнародні стратегії економічного розвитку: Підручник. – К. : Кондор, 2009. – 420с.

Задоя А. О. Міжнародна економіка: Навчальний посібник. – К. : Центр навчальної літератури, 2012. – 416с.

Капица Л. Экономическая дипломатия в условиях глобализации: Книга. – М. : Юнацтва, 2010. – 624с.

Райнерт Э. Как богатые страны стали богатыми, и почему бедные страны остаются бедными: Книга. – Х. : Грамота, 2014. – 384с.

Мэнкью Н. Принципы макроэкономики: Книга. – четвертое издание. – К. : Кондор, 2010. – 544с.