Міжнародні стратегії економічного розвитку

У 90-х роках була запропонована нова модель – «Вашингтонський консенсус», яка була підтримана МВФ і рекомендована також країнам із перехідною економікою. Основні положення цієї моделі:

бюджетна дисципліна (дефіцит бюджету не повинен перевищувати офіційні резерви) ;

державні витрати повинні бути переорієнтовані з політичної до економічної сфери;

податкова реформа (зниження податкових ставок) ;

фінансова лібералізація (відмова від пільгових умов фінансування й кредитування) ;

лібералізація торгівлі (зниження митних тарифів до 10%) ;

усунення перешкод для залучення прямих іноземних інвестицій;

приватизація державних підприємств;

дерегулювання економіки.

Упровадження моделі «Вашингтонського консенсусу» мало суперечливі наслідки. До позитивних наслідків слід віднести зростання темпів зовнішньої торгівлі, залучення іноземних інвестицій; до негативних – фінансову й валютну нестабільність, яка обернулася низкою криз, зокрема, в Аргентині, в Південно-Східній Азії.

У виборі й реалізації економічних стратегій країн, що розвиваються, є суттєві розбіжності по групах нових індустріальних країн (НІК) і найменш розвинутих країн.

Поняття нових індустріальних країн виникло у 80-х роках минулого століття і зв’язувалося з чотирма драконами Південно-Східної Азії: Гонконгом, Республікою Кореєю, Сінгапуром і Тайванем. Ці країни першими почали індустріалізацію і згодом по багатьох показниках наздогнали й обігнали розвинуті країни. Пізніше до числа НІК додалися «тигри» – Індонезія, Філіппіни, Малайзія і Таїланд. В Азії до нових індустріальних країн належить також Індія, а в Латинській Америці – Бразилія, Мексика, Аргентина та Чилі. В цілому на НІК припадає 30% населення світу, 18% світового ВВП.

Головну роль у становленні нових індустріальних країн зіграла держава. Нею здійснювалася дирижістська політика: жорстка економія валютних коштів, протекціонізм (обмеження імпорту й стимулювання експорту). Створювалися найсприятливіші умови для прямих зарубіжних інвестицій у сфері організації спочатку трудомістких, а пізніше – наукомістких виробництв, залучення нових технологій. Держава шляхом продуманої політики пільгового оподаткування скорочувала розвиток одних галузей і сприяла розвитку інших.

Важливим важелем державної політики було валютне регулювання. Гальмувалося підвищення курсу національних валют. Зростання ж курсу валют в міру нарощування експорту й росту конкурентоздатності національних товарів держава компенсувала субсидіями для експортерів, що продовжувало робити експорт вигідним.

Політика імпортозаміщення здійснювалася за такою схемою: спочатку заміщувався імпорт у галузях, що виготовляють товари народного споживання (текстильна, взуттєва, харчова) ; пізніше, при накопиченні необхідного капіталу, імпортозаміщення стало поширюватися на товари виробничого призначення (хімічні й нафтопереробні продукти, чорні метали, деталі машин і устаткування).

Держава постійно контролювала перерозподіл коштів між пріоритетними й допоміжними галузями. Так, обробна промисловість в основному фінансувалася за рахунок коштів сільського господарства і видобувних галузей, а також за рахунок притоку прямих іноземних інвестицій. Пріоритети в економіці постійно змінювалися. Так, у 50-х роках минулого століття це було текстильне виробництво; у 60-х роках – виробництво цементу, мінеральних добрив, нафтопереробка, чорна металургія, хімія органічного синтезу; у 70-х – суднобудування, автомобілебудування; у 80-х – інформатика, електротехнічне машинобудування; у 90-х – виробництво нових матеріалів і технологій, електроніка й аерокосмічна промисловість. В останні два десятиліття були створені науково-дослідні інститути, вузи, технопарки, технополіси для практичних наукових розробок. Основні напрямки досліджень, що впроваджуються у практику: устаткування для АЕС, виробництво комп’ютерів, устаткування для шельфового видобутку нафти й газу, мікроекономіка, чиста хімія, інформатика, автоматизація виробництва.

У міру зміцнення економіки роль держави почала знижуватися, жорсткі адміністративні методи в управлінні стали замінятися макроекономічним регулюванням. Експортоорієнтована модель розвитку багато в чому себе вже зжила. З підвищенням рівня зарплати товари цієї групи країн втрачають свою конкурентоспроможність на світових ринках, темпи обсягів виробництва знижуються. Тому НІК продовжують модернізацію і перехід на нові технології, наукомістке виробництво й послуги. Розвиваються туризм, фінансова діяльність, інформаційні технології.

Фінансово-економічна криза 1997-1998 рр. негативно вплинула на нові індустріальні країни Південно-Східної Азії (Таїланд, Індонезію, Філіппіни, Сінгапур). Криза мала, зокрема, такі причини: незбалансованість галузевої структури виробництва (відсутність або недостатній розвиток базових галузей) ; спрямованість іноземних інвестицій переважно в ті галузі, в яких очікувався найвищий прибуток; дисбаланс у фінансово-банківському секторі.

На початку нового тисячоліття темпи розвитку деяких НІК дещо знизилися, але й сьогодні в цілому вони вищі за відповідні показники розвинутих країн.

 

Таблиця 6.3

Темпи зростання ВВП деяких НІК, %

 

КраїниРоки

1991-2000

(пересічно) 2001-2005

(пересічно) 20062007200820092010

Бразилія 2, 0 2, 1 3, 7 6, 1 5, 1 -0, 2 7, 5 

Мексика 3, 3 1, 8 4, 8 3, 3 1, 5 -6, 5 5, 0 

Аргентина 3, 2 2, 3 8, 5 7, 6 5, 0 -3, 0 7, 5 

Індія 6, 0 6, 9 9, 4 9, 0 7, 4 7, 4 8, 3 

Р. Корея 4, 8 4, 3 5, 0 5, 1 2,